Анна Зегерс - Сьомий хрест

вважатиму ваше мовчання за підтвердження. Ви народились у Маннгаймі восьмого жовтня тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року.

Валлау мовчить. Він вимовив свої останні слова.

Якби піднести дзеркало до його мертвих уст, — воно б не потьмарилося.

Оверкамп не зводить очей з Валлау. Він сидить майже так само нерухомо, як і в’язень. Обличчя Валлау іще трохи зблідло, зморшка ще глибше перетинає лоб. Він дивиться просто перед себе, його погляд, що нараз став шкляним і прозорим, проникає крізь предмети світу, крізь Оверкампа, крізь дощану стіну і вартових, що стоять за дверима, крізь усе, усе, аж до непрозорої серцевини, яка витримує погляди вмираючих. Фішер — він теж присутній на допиті і сидить так само нерухомо — повертав голову туди, куди дивиться Валлау. Але він не бачить нічого, крім непрозорих предметів строкатого світу, що не має ніякої серцевини.

— Вашого батька звали Франц Валлау, вашу матір — Елізабет Валлау, уроджена Ендерс.

Покусані губи не ворушилися. «Жив колись на світі чоловік, якого звали Ернст Валлау. Той чоловік помер. Ви тільки що чули його останні слова. У нього були батьки, яких звали саме так. Тепер поруч з надмогильним каменем батька можна було б поставити надмогильний камінь сина. Коли ви справді можете видобувати свідчення навіть з трупів, то я наймертвіший за всіх мертвих».

— Ваша мати живе у Маннгаймі, Марієнгесхен, вісім, у вашої сестри Маргарети Вольф, уродженої Валлау. Ні, стривайте, жила… Сьогодні вранці її привезли в притулок для старих на Блайхе, шість. Після арешту її дочки й зятя, яких підозрівають, що вони допомагали вам утекти, квартиру на Марієнгесхен опечатано. «Коли я ще був живий, у мене були мати й сестра. У мене також був друг, що одружився з моєю сестрою. Поки людина живе, у неї є й друзі, й родичі. Але ця людина мертва. І що б там не сталося по моїй смерті з усіма цими людьми в цьому дивному світі, мене це вже не має турбувати».

— У вас є дружина, Гільда Валлау, уроджена Бергер. Від цього шлюбу народилося двоє дітей: Карл і Ганс. Я ще раз звертаю вашу увагу на те, що ваше мовчання розцінюється як незаперечне ствердження.

Фішер простягає руку і відхиляє абажур яскравої стосвічкової лампи, яка світить тепер просто в обличчя Валлау. Обличчя лишилося таке, яке воно було у сірій півтемряві. Навіть при світлі тисячосвічкової лампи годі було зауважити сліди страждання, страху чи надії на нерухомих обличчях мерців. Фішер знову опускає абажур. «Коли я ще був живий, у мене була дружина. У нас були й діти. Ми виховували їх у нашій спільній вірі. Яка це радість для батьків, коли діти йдуть їхнім шляхом. Як твердо ступали маленькі ніжки на першій демонстрації!

А на дитячих личках — гордість і страх, що важкі прапори випадуть з рук! Коли я ще був живий, у перші роки гітлерівського режиму, коли я робив усе те, для чого жив, я міг. спокійно звіряти дітям свої таємниці; а інші сини учителям виказували своїх батьків. Тепер я мертвий. Доведеться матері самій ростити сиріт».

— Вашу дружину вчора заарештовано разом а вашою сестрою за допомогу при втечі. Ваших синів відвезли в Оберндорф у закриту школу, де їх виховають у дусі націоцал-соціалістської держави. «Коли ще був живий чоловік, про синів якого зараз ідеться, він, як умів, піклувався про сім’ю. Незабаром з’ясується, чого варте було те піклування. Дорослі чоловіки не витримували, а що вже казати про двох малих дітей.

Брехня така солодка, а правда така жорстока. Сильні чоловіки зрікалися справи, якій віддали своє життя. Бахман зрадив мене. А двоє хлопчиків — адже й таке буває — будуть тверді, мов криця. Але я їм більше все одно не батько, чим би усе це не закінчилося».

— Під час світової війни ви були на фронті рядовий. «Коли я ще був живий, я пішов на фронт. Мене тричі поранило: на Соммі, в Румунії і в Карпатах. Рани загоїлись, я, нарешті, повернувся додому здоровий. І якщо я зараз мертвий, то причина тому не світова війна».

— Ви вступили до Спілки спартаківців у перший місяць її заснування. «Цей чоловік, коли він іще жив, увійшов до Спілки спартаківців у жовтні тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Але яке це має тепер значення? Якби вони викликали на допит самого Карла Лібкнехта, він би розповів їм так само багато і так само голосно, аби він не переставився на той світ».

— Ну, скажіть мені, Валлау, ви й досі додержуєтеся тих самих поглядів? «Про це треба було мене вчора спитати. Сьогодні я вже не можу відповідати. Вчора я мусив крикнути «так», а сьогодні я мовчатиму. Сьогодні за мене дадуть відповідь іщці; пісні мого народу, присуд майбутніх поколінь…»

Від нього віє холодом. Фішера морозить. Йому хочеться сказати Оверкампові, щоб він припинив марний допит.

— Отже, Валлау, ви вирішили втекти, коли вас перевели у штрафну команду? «За життя мені частенько доводилося тікати від ворогів. Інколи мені щастило, інколи — ні. Одного разу, наприклад, я зазнав невдачі. Тоді я втік з Вестгофена. Але тепер мені пощастило. Вони мене не впіймали. Даремно собаки нишпорять по моєму сліду. Він загубився у безконечності».

— І насамперед ви сказали про це вашому другові Георгу Гайслерові? «Коли я ще був жива людина в житті, яким я жив, я під кінець зустрів молодого хлопця на ім’я Георг. Я полюбив його. Ми ділили з ним горе й радість. Він був набагато молодший за мене. Усе в цьому хлопцеві було мені дороге. І все, що мені було дороге в житті, я знайшов у цьому хлопцеві. Тепер ми такі далекі один від одного, як живий від мертвого. Нехай би він хоч іноді згадував про мене. Але ж у людей так мало часу».

— Ви познайомилися з Гайслером у таборі?

Не слова, а крижане мовчання