Владислав Валерійович Івченко - Химери Дикого поля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ви що, подуріли? Свого не пізнаєте! – закричав на слуг. – Скаржитимуся моєму пану, самому Набоці, він вас провчить!
Чи постріли вплинули, чи мій крик, але списи більше не летіли зі стін. Я побіг з гранатометом до пристані. Їхати туди верхи було легко та швидко, але бігти з гвинтівкою, гранатометом, пістолетом і набоями важко. Я швидко почав задихатися. З бігу перейшов на ходу, потім і зовсім зупинився, щоб перевести подих, бо серце вистрибувало з грудей, піт заливав очі. Коли почув стрілянину. Спочатку автомати. Один, два, більше. А потім загримів кулемет. Здається, важкий. Я знову кинувся бігти, хоч не мав сил. Ледь-ледь добіг до пагорба, за яким пристань. Поліз на гору.
– Тримайся, Непийпиво, тримайся! – пізнав голос Понамки. Біг до них.
– Понамко, це я! – попередив, щоб не вистрелила.
– Красю, де ти подівся? – кричала вона розлючена.
– Бігав за гранатометом! – хрипів я, нарешті побачив її у кущах. Вона сиділа над скривавленим Непийпивом, намагалася зупинити кров одразу з кількох кульових ран.
– Де бандити? – спитав у неї.
– Вони сіли на корабель і попливли. Ми намагалися їм завадити, вбили кількох, але вони вдарили з кулемета, поранили Непийпиво.
– Вони усі відпливли?
– Так, усі.
– Все одно я буду охороняти тебе, – сказав я, бо з Понамкою було якось затишніше.
– Ні, в тебе гранатомет, потопи їх, щоб не один не втік! – закричала Понамка. І тут я відчув, що в мені розгорівся мисливський азарт. Я хотів добити їх!
– Добре, так і зроблю!
Побіг на берег. Але корабель вже зник за поворотом ріки. Нічого. У джур був пост, де вони чатували наближення човнів та кораблів. До посту мусила вести стежка. Шукав її, знайшов і побіг. При всій зброї. Гранатомет у лівій руці, пістолет – у правій, гвинтівка скакала за спиною. Ось і пост. Зроблений дуже добре, на невеличкому пагорбі, що нависав над річкою. Заплетений диким виноградом, він був геть непомітним. А ось стріляти з нього було зручно. Я прицілився з гранатомета. Тепер залишається тільки чекати. Думав, що чекатиму довго, бо ж бандитів залишилося небагато, а гребти їм проти течії, коли несподівано почув гуркіт двигуна. Ось і корабель виплив на середину річку. Виявляється, бандити встановили двигун та гребний гвинт! Ну мудрагелі! Тепер пливли, самі поховалися у трюмі. Мабуть, боялися обстрілу з берегу. Один з бандитів сховався на носі і кричав куди брати, ліворуч чи праворуч. Пливли не так щоб швидко, бо ж корабель важкий, але легко долали течію.
Я чекав, поки корабель повернеться до мене бортом, якраз навпроти поста. Прицілився і вистрелив. Хотів влучити трохи нижче ватерлінії, а потім злякався, що не вцілю і граната піде у воду, то влупив у кормову частину, де мусив бути двигун. Корабель не броньований, вистачить і цього. Вибух, крики, корабель здригнувся і завмер, а потім на ньому спалахнуло полум’я. Здається, там були баки з паливом. Вибух, і ось вже весь корабель охопило полум’я. Я схопився за гвинтівку. Бандити в палаючому одязі почали стрибати у воду. Спокійно вбивав їх. Це було неважко, бо ж з води стирчали голови, я і бив по них, наче по мішенях у тирі. Один, другий, третій, четвертий. Вони чули постріли, пірнали під воду, щоб сховатися, але дихати-то треба. Виринали і отримували кулю від мене. А ось ще один закричав і пішов під воду, хоч я не встиг у нього вистрелити. Вода завирувала, бандит випірнув, страшно заверещав і знову зник під водою. Чудовиська? Так, якісь річкові чудовиська добивали бандитів. Їх залишився з десяток, але до берега доплив лише один. І того б з’їло чудовисько, але я вбив величезну рибу з гігантськими щелепами, що переслідувала чоловіка. Бандит виліз на берег.
– Здаюся, здаюся! – верещав він. Російською.
– Лізь на гору! – наказав я.
Він поліз. Переляканий, дебелий. Тримав його на прицілі. Ось він виліз.
– Лягай на землю! – наказав я, і якби він не ліг, я б пристрелив його і миті б не вагався. Але він повалився на землю, наче підкошений. – Руки за спину!
Він все виконав. Я вдарив його прикладом гвинтівки по потилиці. План був такий, щоб він знепритомнів, я б зв’язав йому руки, потім би і поговорили. Але бандит був міцний, то тільки застогнав, але не знепритомнів. Зрозумів, чого я хочу.
– Не бий більше! В’яжи руки і все! – він тримав руки за спиною, щоб мені зручно було в’язати.
– Падло, рипнешся, пристрелю! – я приставив пістолет йому до потилиці.
– Не рипнуся, не рипнуся! – запевнив він.
– Тепер зніми ремінь. Тільки лежачи!
Він зняв. Дебелий мужик, накачаний. Звісно, менший, аніж дикі, але серед людей так справжній амбал. Був без бронежилета, мабуть, встиг скинути, бо розумів, що з ним важко пливти.
– Поклади на землю. Лежи, руки за спиною.
Він робив все, що я казав. Зв’язав йому руки міцним ременем. Ось так краще. Ще раз подивився на ріку. Палаючий корабель затонув біля берега, вода вгамувала вогонь. Річкові чудовиська доїдали залишки тіл вбитих. Здається, жоден з бандитів не втік.
– Ходімо, – наказав я. Перезарядив про всяк випадок гвинтівку, бо там залишалося усього два набої. Полонений похапцем піднявся, і ми пішли стежкою.
– А що зі мною буде? – спитав невдовзі бандит.
– Допитають, а потім відпустять, – збрехав я, бо мені не потрібно було, щоб полонений зрозумів, що його пристрелять.
– Брешеш. Не відпустять же, – здогадався бандит.
– А звідки ви тут узялися? – спробував я змінити тему, палець тримав на гачку.
– Відпусти мене, мужик. На фіга я тобі? Скажеш, що всі потонули. Як перевірити?
– Та міг би і відпустити, але звідси ти нікуди не дінешся.
– Дінуся! Ти відпусти, а я вже дінуся!
– Ні. Зараз приведу тебе до мого начальника, а вона вже вирішить.
– Вона? Тобою що, баба керує? – з презирством спитав бандит і розлютив мене.
Я різко вдарив його в спину прикладом, він втратив рівновагу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.