Пол Стюарт - Вільняк

Оце так радість! Оце так зустріч! — залунав її голос відразу в двох головах. Ходімо, тільки дайте мені руки, і ходімо.

Улан Вільних галявин і дрібногобліниха слухняно побралися з Ласкавкою за руки, і всі троє рушили далі.

Двійко друзів знайшли одне одного! Щаслива зустріч…

Ласкавка поглянула на маленьку дрібногобліниху, що радо їй усміхалася. Тобі довелося чимало пережити, крихітко… Спершу ловецька яма… Відтак довга дорога до Вільних галявин. А ще ти несла щось із собою… Меч… Меч, який належить Рукові, Бібліотекарському Лицареві, тому самому, що, ризикуючи життям, кинувся рятувати тебе у старому Нижньому місті! Ти берегла його всю дорогу, а тоді… О, маленька дівчинко! Ти не хотіла його непокоїти! І залишила меч надворі, під блукай-бурмиловим лігвом у Темнолісі…

Ласкавка відчула, як Рук стискає її зап’ясток. І тоді вона зазирнула хлопцеві у вічі.

Так, Руку! Її голос усередині голови звучав легко і радісно. Ксант не крав твого меча. Він знайшов його! Та й це ще не все… Вона поглянула на хлопця і прищулила очі. О, як глибоко сховані твої думки… Тебе заморочила руда буря, збила з пантелику… Але я можу повернути тобі твої переживання… Так… Ну, от…

Крайземля… Ти всередині рудої бурі, тебе волочить кам’янистим ґрунтом до самого кінця Світокраю… Ось виткнулася чиясь рука, схопила тебе за плесно і тягне чимдалі від небезпеки…

Руку, то Ксантова рука. Рука Ксанта Філатіна!

Рук наморщив чоло і тихо прошепотів:

— Так. Я це пригадую.

Та й це ще не все, не вгавала Ласкавка. Важачи головою, він підхопив тебе з землі, взяв на руки і поніс назад через Крайземлю й Темноліс. Він ішов і йшов без упину, аж поки доніс тебе до блукай-бурмил, аби бути певним, що тобі ніщо не загрожує.

— Так, так, — промовив Рук. Тепер він пригадав, як усе відбувалось: усе до останньої п’яді тамтої довгої дороги. — Він урятував мені життя, — пробуркотів Рук. — Ксант Філатін. Він урятував мені життя.

Ласкавка усміхнулась і відпустила хлопцеву руку. Тобі він був вірний друг. Тож радій із щасливої зустрічі.

Вона всміхнулася, коли Рук узяв Гільду за руку, і вони вдвох почвалали галявиною. Аж ось іззаду вона почула інший голос — грубий, хрипкий, а все ж не без лагідної нотки. Вона обернулася — аж перед нею стоїть інший улан Вільних галявин, невисокий, кремезний живолуп із гострими омахами вогненного чуба.

Ти був під Світляковою горою, запитала вона.

Живолуп кивнув головою, і Ласкавка відчула його біль утрати, тугу за безстрашними побратимами.

Ти бачив, як убили курникову матку… Юнак із голеною головою та чудесним мечем… Такого сміливця ти ще не бачив… Це переламало битву на вашу користь… Герой… Ксант Філатін!

Ласкавка залишила улана, який знову задивився на водоспад, і помандрувала садом далі. Сонце підбивалося в зеніт і припікало вже добряче, тіні в саду стали куцими. Час, подумала вона, заслухати й самого Ксанта Філатіна. Ласкавка перейшла галявину, розхилила завісу з віття верби-галяволюба і помахом руки покликала Ксанта до себе.

Той вийшов з тіні й непевною ходою, пригорбившись і мружачись, вийшов на залиту сліпучим сонячним світлом галявину. Коли Ксант наблизився, Ласкавка відчула, який він нещасний, непевний себе і які суперечливі почуття в ньому змагаються. Чого там тільки не було: і почуття провини, і гризота, і біль та нерозважна туга. Він був одинокий як палець і нелюбий та ненависний для всіх.

Ласкавка поклала руку Ксантові на плече. Він обернувся, глянув на блудиху чорними погаслими очима. І зразу ж Ксанта немов прорвало, і на Ласкавку ринув нестримний потік його думок та сумнівів, обдавши її з ніг до голови.

Не один рік я служив негідному володареві, був слухняним виконавцем усіх його страхітливих планів. Ганьба мені, ганьба; я знав, що вкриваю себе ганьбою… Але ж я був такий ще незрілий…

Але ні! Немає цьому прощення. Ні, нічим не применшити отих страхіть, що я встиг натворити!

Ласкавка кивнула головою.

Я був зрадником. Я зрадив чимало люду. Мої руки заплямлені кров’ю, і мені ніколи, ніколи її не змити.

Кулькап розповідав мені про Темноліс, і так у мене зажевріла надія на втечу, а потрапити до Темнолісу можна було, тільки ставши нишпоркою Сторожів Ночі! І скільки безстрашних Бібліотекарських учнів, мабуть, полягло через мою підступність! А потім мене викрили, і я втік, як боягуз, і знов повернувся у Вежу Ночі!

О, як я хотів залишитися на Вільних галявинах, де мені пощастило, уперше в житті, зустріти щирих друзів — Рука, Маґду, Щипа… Та я не міг цього зробити… І зрадив їх усіх. Усіх — і кожного. Чи зможу я бодай коли-небудь виправити вчинене зло?

Він замовк, а в очах його й далі стояв той самий вираз розпачу та безнадії. І тут, прорвавши вольові заслони, ринула друга злива думок.

Я старався! Земля і Небо можуть підтвердити, що я старався, але заради чого? Я був зрадником. Нишпоркою. Прокляття падало на кожного, хто підходив до мене близько і довірявся мені. І все ж я старався як міг, повірте мені…

Ласкавка знову кивнула головою, але не так жваво.

Повернувшись у вежу, я, як ніколи виразно, побачив, якими чудовиськами були насправді оті Високі Сторожі Ночі. І став докладати всіх зусиль, аби перешкодити їхній божевільній сваволі.

Я всім серцем радів, дізнавшись про втечу Кулькапа з Вежі Ночі — й тяжко мучився, що не можу накивати п’ятами слідом за