Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

обережно гладили по морді. Загнуздавши, починали помалу обмацувати все тіло мустанга, потім накладали ковдру на спину і кінець кінцем, як завершення тяжкої праці, що часом тривала багато тижнів, можна вже було сісти на нього верхи. Починали об'їжджати коня, і через деякий час первісний дикун помалу перетворювався на те чуйне, досконале знаряддя, яким був кінь в руках індійців.

Тим часом жеребець, якого тримали в невеличкій загорожі, навіть там не дозволяв накинути на себе ласо, отож вирішили поки що привчати його до вигляду людей, які снували поблизу.

Тієї самої ночі сталася неймовірна подія. Жеребець утік. Він видерся на огорожу й переліз через неї, а другу — збудовану з тяжких стовбурів, розвалив грудьми, кидаючись на неї з розбігу. Мустанг утік на схід. Коли через деякий час ми згорнули свій табір, розташований на плоскогір'ї, де нам так пощастило, та рушили в прерії, ми перші дні йшли слідами шаленого ватажка. Дорогою ми бачили трупи сімох коней — жеребців та кобил, яких він убив. Досвідчені воїни казали, що ватажок збожеволів у ту хвилину, коли втратив владу над своїм табуном. Його гордість володаря не знесла поразки, він обернувся на безжалісного вбивцю і ширив навколо знищення й смерть.

Кілька років цей мустанг блукав у преріях Монтани й Альберти. Ніхто не бачив його вдень. За ніч пробігав він великі простори, несподівано з'являючись то тут, то там, завжди з лихими намірами. Місячними ночами його бачили на пагорках біля індійських таборів та ферм колоністів. Мов пам'ятник, стояв він над долиною з розмаяною гривою, несамовитий, злий володар прерій. Індійці снували навколо нього безліч грізних легенд.

ХМАРИ НАД ПРЕРІЯМИ

Тієї весни ми поверталися в рідні прерії, задоволені з життя, як ніколи. Окрім коней, ми здобули під час зимових полювань великий запас дорогого хутра. Поспішати було нікуди, тому дорогою ми полювали в долинах Скелястих гір на оленів. Вбили не одного старого ведмедя-грізлі. Отож їжі було вдосталь. Скрізь ми зустрічали індійців, і слава про наш успіх широкою хвилею котилася поперед нас у горах та преріях. Розкішні, буйні весняні квіти вкривали деякі долини, і таке ж сонце і квіти — кажучи словами старого індійського прислів'я — були в наших серцях.

У горах південної Альберти, вже недалеко від наших рідних країв, ми натрапили на загін білих людей. Їх було кільканадцять. То були солдати, які належали до Королівської Кінної поліції, відомої в усій Західній та Північній Канаді під назвою «Royal Mounted». Їхні яскраво-червоні мундири були такі гарні, що ми не могли відірвати від них очей. На чолі цього загону їхав чоловік без мундира, в звичайній одежі білих мисливців, а поруч з ним ми, на великий наш подив, побачили двох наших земляків, чорноногих з північного клану сіксікау. Як виявилось, цей чоловік у цивільному був агентом канадського уряду і приїхав спеціально, щоб нас зустріти в горах. Двоє чорноногих, обидва вожді — були біля нього перекладачами.

— Не подобається мені ця зустріч! — сказав Крокуюча Душа воїнам, які його оточували. — Вона віщує щось недобре.

— Недобре! — повторив стурбований чаклун Кінаси.

— Чи нам тримати рушниці напоготові? — спитав Гучний Грім.

— Раніш добрий воїн ніколи не складав зброю, якщо натрапляв на чужих людей, — відповів Кінаси.

— Так, будьмо готові до всього!

Зустріч набрала урочистого характеру.

Агент канадського уряду запропонував нам зупинитися і запросив нашого вождя до свого вогнища — випалити люльку миру й поговорити. Перше ніж піти до нього, Крокуюча Душа влаштував коротку нараду із старшинами клану. З присутності двох сіксікау ми догадалися, що саме потрібно було канадцям: обидва індійці відомі були як угодовці, котрі запродалися білим. Отож слід було думати, що нас ще раз умовлятимуть підкоритися білим зайдам. Але ми мали зараз і коні, й шкури, і їжу; нам і на думку не спадало саме зараз зрікатися своєї свободи.

— Не відступати ні на крок! — ухвалили наші воїни.

— А якщо вони спробують примусити нас силоміць? — запитав Крокуюча Душа.

— Тоді нехай загинуть…

Вождь ще раз наказав воїнам тримати зброю напоготові, а сам у супроводі чаклуна Кінаси і ще кількох старих воїнів пішов до агента.

Ледве наші посідали біля вогнища й випалили люльку миру, один з вождів сіксікау від свого імені та від імені канадського агента поздоровив нас із щасливим полюванням, про яке вже всі знали. Потім він запитав, чи дійшли до нас вісті про великі зміни, які за останні місяці сталися в преріях і відбувалися щодня.

Помовчавши з хвилину, Крокуюча Душа мовив з дуже серйозним виглядом:

— Ми знаємо про ці зміни: сонце пригріває з кожним днем все дужче, і трава росте все краще.

— Це глузування, — мовив канадець в мисливській одежі, — свідчить про те, що мужній вождь не усвідомлює подій, які відбуваються в преріях. Прерії наповнюються білими переселенцями.

— Вже багато років урядові агенти тільки й кажуть нам про це, — відповів Крокуюча Душа.

— Але цього разу справа стоїть інакше, — запевнив агент. — Ви повинні вірити мені на слово. Люди в східних містах нашої країни довідалися про родючість земель в західних преріях і почали масами переселятися в ці краї. Час ваших полювань скінчився.

З недовір'ям слухали наші воїни ці слова.

— Всі племена, — вів далі канадець, — на південь і схід од вас вже уклали умови з урядами Сполучених