Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

ворога. Коли кінь мчав повз нас, ми вискочили на огорожу й загукали, щосили вимахуючи руками.

— Гу-гу! — гарчав я, до болю в горлянці. — Вождь мустангів, вперед! Вперед, в долину!

— Там, у долині, смачна трава, га!

— Ти будеш конем Крокуючої Душі!

— Гу, гу!

Воїни, які гнали табун уперед, теж лементували, мов несамовиті. Мустанги, яких гнали і ззаду і з боків, наче збожеволіли, і сліпо мчали назустріч неволі. Лиснючі кінські спини пливли біля нас, мов розгойдані морські хвилі.

Раптом ватажок врився копитами в землю неподалік від мене і зупинився. Без сумніву, він побачив попереду щось небезпечне. Ватажок силкувався зупинити табун, але це було понад його сили. Уперше мустанги не скорилися його волі. Їх нестримний біг штовхав сірого огиря вперед.

Його наче вдарило громом. Ніколи ще він не зазнавав такої поразки, такого приниження. Кіш. шалено підстрибнув угору і пронизливо заіржав. Я думав: він зараз впаде мертвий від люті. Ні, огир не іржав, він проклинав. Обливав гнівом табун, землю, весь світ. Потім він почав кидатися на коней, гризти тих, що були ближче до нього. Пекельне іржання лунало в повітрі. Але табуна він не зупинив: паніка була дужча за нього. Ніхто його не слухав. Скорившись силі, ватажок кинувся вперед і знову помчав, простісінько в горлянку пастки.

Ніколи ще я не бачив стількох коней в одному щільному табуні. Вони бігли й бігли, здіймаючи величезні хмари пилу. В самісінькому кінці табуна кульгали лошата, які з переляку загубили своїх матерів. Коли останні коні вбігли в долину, ми всі помчали за ними й завалили стовбурами вхід. Мустанги були в пастці. Люди здобули перемогу. Ми не тямилися від радощів. Сходило сонце.

Я вже здалека побачив батька й брата і щодуху помчав до них. Вони були мокрі від поту, але теж сяяли.

— Батьку! — гукнув я, підстрибуючи. — Є коні! Цілий табун!

— Є, є коні, сину! Ми здобули величезне багатство!

— А я знаю! — похвалився я. — Знаю, скільки коней!

— Ану, скільки?

— Більше ніж чотириста і менше ніж п'ятсот.

— Чудово! — похвалив батько. — У тебе, Маленький Бізончику, буде бистре око.

Міцний Голос, звичайно, почув мої слова і схотів докинути щось ущипливе, та, на щастя, побіг слідом за іншими, нічого не кажучи.

Мисливці хотіли зараз же накинути на могутнього огиря ласо, але тут і виявилась його несамовита лють. Кінь не тільки боронився, а й нападав. Він тяжко поранив і потоптав чотирьох мисливців. Мабуть, затоптав би їх на смерть, якби не відтягли товариші.

— Сатана! — гукали люди. — Ніхто його не подолає!

Могутній кінь, що рідко трапляється серед мустангів, був природженим убивцею. Він не тільки бив копитами, а ще і хапав зубами, загризав супротивника на смерть. Порозганявши мисливців, він безтямно кинувся на двох молодих коней, які були неподалік, і перегриз їм горлянки.

«Навіть у неволі цей кінь невловимий! — охопив людей забобонний страх. — Це справжній сатана!»

Але з юрби молодих воїнів знову вийшло кілька сміливців, що добре вміли кидати ласо.

— Ніхто його не приборкає? — глузували вони. — Ану, спробуймо.

— Він потрощить вам кістки!

— Побачимо.

Навчені сумним досвідом, приборкувачі поводились дуже обережно.

Вони повилазили на огорожу й намагалися згори накинути ласо на голову коня. Це були митці ласо, але цього разу їм не пощастило. Кінь був на диво спритний і зводив нанівець усі їх зусилля. Він пильно стежив за петлею, яка летіла до нього, і коли вона мала впасти на його шию, в останню хвилину відскакував убік із спритністю куниці, і ремінь падав на землю. Ніхто не міг знайти способу, щоб приборкати цього шаленця.

— Адже він з вас знущається! — гукали глядачі. — Ви безпорадні проти нього!

— Такого звіра я ще не бачив, відколи живу, — захоплено казав Високий Орел, найстарший воїн у нашому клані, якому тоді було понад вісімдесят років.

Після багатьох даремних зусиль, мисливці відмовилися від своєї спроби.

— Немає способу на цього коня, — визнали вони розчаровано.

А все-таки спосіб знайшовся: вогонь.

Щоб добратися до табуна, треба було відокремити жеребця від інших коней. Це пощастило зробити, запаливши навколо численні смолоскипи. Жеребця загнали в куток і зачинили в невеличкій, нашвидку збудованій загорожі.

Знешкодивши нападника, мисливці почали виловлювати з табуна найкращих коней. До вечора їх виловили близько двохсот, а решту пустили на волю. В мене серце краялося від такого марнотратства, і я майже із сльозами побіг до батька, гукаючи, щоб коней затримали.

— Не можна, Бізончику! — переконував мене батько. — Треба їх випустити, бо вони нічого не варті. Все одно взимку ми б не змогли прогодувати стількох коней — баскі вони будуть чи погані.

— Шкода, шкода, батьку! — наполягав я.

— Ми ж і так здобули найкращих коней в преріях: цього нам цілком вистачить! — запевняв батько. — Ми стали найбагатшими в усьому племені чорноногих…

Наступного дня почалася марудна праця приборкування коней. Четверо чоловіків тримало мустанга ременями за шию, п'ятий одягав йому вуздечку. Але спершу слід було заспокоїти коня «кінською мовою», глухим вуркотінням, яке навдивовижу добре заспокоювало тварину. Потім перед очима коня махали ковдрою, торкалися пальцем до його ніздрів,