Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Але як тільки висока вода зійшла, біля каменедробарки знову оголилися відвали і терикони готового до відправлення граніту — острівці, які поступово злилися у низку замулених горбів, і тоді Собачий Король скликав біля підніжжя Великого напису загальні збори робітників каменоломні і оголосив більш ніж п'ятдесяти чоловікам, що від завтра на виймальних терасах буде працювати третина нинішнього персоналу. Решта мусить отримати в конторі розрахунок і може шукати собі нову роботу на бурякових полях, на лісоповалі чи в айзенауських соляних копанках. Верховне командування наказало скоротити видобуток граніту.

Амбрас не додав до свого повідомлення ані слів підтримки, ані поради; після цієї найлаконічнішої зі своїх промов перед каменярами він просто відвернувся від зборів, свиснув догу, махнув рукою поромникові, наказав відвезти його до Моору, а звільнених та щасливців залишив спантеличеному мовчанню.

Лише коли Берінг, що мусив затриматися в каменоломні, вивісив на дверях конторського барака поіменний список звільнених, протест став гучним. Охоронець ледь міг протистояти раптово розлюченій юрбі: Хто склав цей список? Хто визначив імена? Яка свиня внесла мене до цього списку?

Берінг відштовхував назад найлютіших, що норовили зірвати список з дверей, і сам розлютився на Амбраса, який був уже далеко від берега, — недосяжна постать на каменевізному понтоні. Чому Собачий Король покинув його самого серед цього ґвалту?

Хоча Охоронець грізно стояв під дверима барака і всі бачили в нього за поясом пістолет, робітники ні на крок не відступали. Лише коли поруч із Берінгом став майстер-вибухотехнік, підняв високо понад головами мегафон і почав гучно вигукувати прізвища звільнених і роздавати конверти з грошима, пристрасті на декілька хвилин ніби стишилися.

— Усе до того йшло! — крикнув у мегафон майстер. — 3 минулої осені сидимо на цьому камінні, яке нікому не потрібне.

Берінг бачив, що деякі з чоловіків підібрали каменюки і затисли їх у кулаках, готові кинути. От телепні! Невже вони справді не помітили, що вже кілька місяців поспіль з кожним днем зростали не лише розкривальні відвали? Уздовж рейок, якими вагонетки котилися від виймальних терас до навантажувальної платформи, уздовж отворів штолень і довкола ям з водою — всюди височіли терикони, вали і купи породи. Біля підніжжя Кам'яного Моря немов височіли нові гори, бастіон, за яким поступово щезали транспортери й воронки каменедробарки і навіть нижній рядок Великого напису: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МООРУ.

Але ці гори породи були всього-на-всього знаком того, що моорська каменоломня вичерпала себе. З кожним вигризеним зі скель кубометром темно-зелений граніт ставав усе крихкішим, його пронизували жили тріщин, що бігли так плутано і безсистемно, як вектори тектонічних сил, які в доісторичних катаклізмах скинули цю корінну породу, а потім протягом епох видавили її на поверхню крізь м'які лінзи вапняків Кам'яного Моря.

Там, де за кращих часів відбивали, різали і обробляли величезні блоки, тепер з-під кайла, канатної пилки та бура сипалися на розкривальні тераси лише великі та малі уламки, сміття, яке, пройшовши крізь каменедробарку, більш-менш було придатним лише на те, щоб засипати вибоїни на ґрунтових і гірських дорогах та зводити дамби на заболочених прибережних луках.

На рівнині потребували блоків — так, саме блоків! — махін, з яких можна було висікати пам'ятники жертвам війни та все нові й нові статуї мироносця та його генералів. На рівнині були потрібні кам'яні стовпи для колонад поминальних домів і плити для меморіальних дошок, здоровенні, немов ворота. А жорства? Жорстви та ріні унизу й без того було досить. Нема для чого возити з гір. Від першого снігу минулої зими великовантажні армійські транспорти у приозер'ї не з'являлися. Жорства та каміння як лежали, так і лежать.

Спершу говорилося, що відправку затримано через небезпеку сходження лавин в ущелинах, потім посилалися на небезпеку селевих потоків під час танення снігів, та й чутки про заміновані віадуки і майбутні напади банд були новими й новими обґрунтуваннями того, чому вантажний автопоїзд з рівнини, порушуючи всі терміни, все не прибуває. Правда була значно простішою, і тепер, серед гучного обурення біля конторського барака, пропустити її повз вуха було неможливо: каменоломню буде зачинено. Зачинять її! Ось побачите, зачинять нашу каменоломню!

Якби не розважливість майстра-підривника, Берінгові того дня тільки й лишалося б, що збройно боронитися від люті тих, хто там зібрався. Саме майстер зумів настільки вгамувати звільнених, що вони випустили з рук камені і стали по черзі підходити до платіжного столу в конторському бараці, отримуючи там шорсткі брунатні конверти з продуктовими картками й кількома грошовими купюрами — залишок заробітку. Проте на всі запитання про закриття кар'єру майстер відповідав, повторюючи слова Собачого Короля: роботи в каменоломні на всіх уже не вистачає.

Що ж виходить, і доріг більше ніде не будують? І залізничні насипи на рівнині не потрібні вже? Майстер стинав плечима.

Нічого не вдієш, така ось історія з моорським гранітом. Десятки років темна зелень цього каміння була гордістю всього приозер'я, її навіть відобразили у гербі регіону як яскраве поле для стилізованої під мисливський ніж риби і шахтарського молотка… Адже ще минулого року секретар вивішував на дошці оголошень експертний висновок геолога: темно-зелений граніт, який можна порівняти за кольором із місцевим, крім відвалів Кам'яного Моря, можна знайти лише на одній-єдиній ділянці узбережжя Бразилії. Крім Моору — лише в Бразилії! І все це має тепер скінчитися?

— Не скінчиться, — сказав майстер, — лише зміниться.

Не скінчиться, підтвердив Охоронець, з полегшенням видихаючи кожну фразу, що падала замість граду каміння. Можливо, коли-небудь під час подальших видобувних робіт буде виявлено нову компактну жилу граніту, він, мовляв, сам чув, як Амбрас говорив про тимчасове призупинення…

— Так я тобі й повірив! — перебив його один зі звільнених і плюнув на платіжний стіл.

Ніхто не вірив такому втішанню. І ніхто — жоден із завтрашніх безробітних