Кріс Тведт - Коло смерті

Пер Твейт гепнув поруч зі мною на лавку.

— Я чув, ви мали осінню купіль. Як почуваєтесь? Мерзнете?

Я трохи ошелешено глянув на нього.

— Мерзну? Так, справді, мерзну. Здається, ніколи не зігріюся…

Він засміявся, його розвеселило моє здивування.

— Я побував у морі двічі, — мовив він. — Бачте, я ж рибак, як і мій батько, і батько мого батька, і мій прадід… Першого разу ми обледеніли біля узбережжя Фінмарку. Іноді, за певних обставин, буває, холодом завіває з просторів Фінмарку. Тоді потік зимного повітря плине лавою по долині Альти, ніби зріджений кисень, і розстилається понад фьордом. Було так холодно, що вам годі й уявити. Хвиля, перехлюпуючи через облавок, замерзала на кістку за лічені секунди. Лише за кілька хвилин моторка обмерзла тоннами криги, рівновага човна дестабілізувалася, нас водило колами. Ми розуміли, чим це загрожувало, негайно послали сигнал «SOS» по 16 каналу, і вже за десять хвилин нас виловили з води, — Пер задумливо подивився на мене. — Але то були найзимніші десять хвилин у моєму житті. Добряче пробрало! Роками той холод не відпускав…

— А інший раз?

— Іншим разом все сталося не так далеко звідси, — Пер кивнув великим пальцем через плече, убік моря. — Був шторм, шалена ніч… Мене змило хвилею за борт. Я вже думав, мені гаплик. Знайти людину в розбурханому морі неможливо.

— І як все було?

— Наступна хвиля підняла мене на гребінь, закружляла так, що я вже не знав, де низ, а де верх, і гарненько поставила назад на палубу, звідки взяла, — Пер голосно засміявся. — Мені фантастично пощастило. Тоді я постановив собі — досить! Зійшов на берег і купив крамничку.

— То крамниця ваша?

Ходячи на закупи, я щоразу зустрічав Пера в крамниці, але ніколи не бачив його там за якимсь заняттям, окрім сварок з покупцями.

— А ви гадали, що я там лише для того, щоб гиркати на всіх? Е ні, крамниця належить мені. Але тепер нею переважно опікується невістка, я тільки наглядаю за порядком, — він закоцюбло підвівся. — Море ненаситне. Кого воно відпустило, благословенний… — прорік він.

Франка я більше не бачив, зате Маґда не відходила від мене ні на крок. Приносила попоїсти до кімнати, дбала про чисту постіль та одяг, пильнувала, щоб я не забував уживати свої ліки. Піклувалася про мене, наче про малу дитину… або чоловіка. А коли я почувся на силі, вона прийшла до мене вночі. Дотик її пучок пальців до шкіри викликав у мене трем. Вона сіла на мене зверху, і вперше від дня порятунку холод і темінь послабили свої лещата — я по-справжньому зігрівся.

Я лежав на ліжку, ніжився у дрімоті, доки її пальці вимальовували візерунки на моїх грудях і передпліччі.

— Я міг би лежати так вічно, — пробурмотів я. — Може, мені покинути практику й перебратися сюди, як кажеш?

Пальці завмерли. Я розплющив очі й побачив глибоку зморшку на її чолі.

— Я колись була заміжня, ти знав?

— Ні.

— Мені лише двадцять виповнилося. Доволі юна, доволі дурна. Він був…

— Як його звуть?

— Томас. Його звали Томас, і він був вродливим. Чорне волосся, чорні очі — таких часто можна зустріти тут, на узбережжі. Мореплавці з Португалії та Іспанії, які зазнали кораблетрощі біля цих берегів, залишили нам свої гени. Я не могла з ним набутися. Ми одружилися у травні, щоб більше не розлучатися. Тоді й почала господарити в кав'ярні й пансіонаті. Вони належали йому. Томас успадкував їх від своїх батьків.

— Що ж трапилося?

Маґда скривила уста.

— Як уже мовилося, він був вродливий і дуже привабливий, проте ні на що не годящий. Не вмів виконувати хай нудні, але дуже потрібні обов'язки. Бути власником заїжджого двору для нього означало можливість щовечора просиджувати за столиком, безкоштовно напиватися і розважатися з друзями. Я, дурненька, гадала, що так і має бути. А одного дня він просто зник.

Я аж на ліктях підвівся у ліжку.

— Ти жартуєш!

— Та ні, це правда. Пропав. Спершу я думала, загинув, потрапив у якусь біду, але потім, виявилося, його бачили, спочатку — на поромі, потім — в автобусі, що прямував на південь. Довелося змиритися з долею покинутої. Та й не мала я часу сушити собі голову, навіщо він так зробив. За кілька тижнів після його зникнення до мене на острів приїхав директор банку, сів зі мною і розтлумачив стан фінансових справ. Великий борг, повністю зужитий касовий кредит, надто низькі прибутки. Він вважав мій бізнес безнадійною справою, радив, власне, відмовитися від нього, але я… я нічого, окрім цього, не мала, тому не відмовилася. На щастя, я була головою товариства підприємців. Справжнісінька проформа, але головування дозволило мені продовжити займатися приватною справою. Потроху я навчилася господарювати. Тепер усе налагодилося…

— А Томас? — поцікавився я.

— Я розшукала його майже через рік. Він