Антон Дмитрович Мухарський - Після злучення тварина сумна

Хохляцький же бік його єства лежав саме в площині «малоросійського духу», який він, справді любив усією душею, усім серцем, той милий, омріяний тихий край, де земля тече молоком, медом і прекрасними старосвітськими наливками, де вареники самі плигають у рота, і де живуть норовисті, чорноброві дівчата, (норовисті тільки з чоловіками-хлопами, а з панами м'які та податливі), яким чобітки тільки від Цариці подавай! Де й досі судяться Іван Іванович з Іваном Микифоровичем, а Пульхерія Іванівна, навпаки, живе у вічному мирі з Опанасом Івановичем. Де рай і тотальне щастя...

«Бо Малоросія — основна, корінна частина України, серце Русі — її основа, — лаштував він під цю тезу історично-культурний підмурок. — 3 Малоросії починалася українська література, звідси вийшли ті знамениті генерали, філософи й політичні діячі, що склали цвіт і гордість Російської імперії, а тепер і України — Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Розумовські, Кочу беї, Трощинські, фельдмаршал Паскевич, який узяв штурмом Варшаву! Адже саме слово «малорос» більш давнє, аніж «українець». Малоросами звали себе Гоголь і Шевченко, Паустовський і Нарбут, Костомаров і Максимович. Але оскільки «малорос» і «українець» — це одне й те саме, то і будь-які нападки на «малоросів» слід вважати проявами печерної українофобії з точки зору тих окупантів України, що називають себе «національно-свідомими», які ненавидять малоросійство з якоюсь майже тваринною люттю, наче саме Малоросія не дає їм зжерти зайву порцію свинячої ковбаси!»

А ще, коли треба, цитував Грушевського: «Я малорос, моя страна — гнєздо борцов за честь і волю», — якого одночасно майже в усіх своїх опусах називав «задрипаним батьком задрипаної історії».

«Нічого, час усе розставить по своїх місцях, — прорікав Лесь Найближче майбутнє. — Максимум ще років десять-п'ятнадцять і України як такої не буде, а буде так, як склалося історично — федерація у складі Малоросії, Новоросії, Криму, Галичини, Волині, Донецько-Криворізької республіки та Підкарпатської Русі. Федералізм — без нього нікуди! І ніякої історичної перспективи у Незалежної, Єдиної і Соборної України! Крапка!»

Що ховалося за усіма цими масками, які поперемінно вдягав на себе наш герой? Чорт його знає! В буквальному сенсі цих слів. Навіть сам Лесь не знав достеменно, що ним керує, бо навчився сам собі й всім іншим брехати так, що інколи сам себе перебріхував, перевертаючи все з ніг на голову і у зворотному напрямку, і отримував від того найвищу насолоду, мотивуючи це цілком цивілізованим прислів'ям: «Не міняє своїх думок тільки дурень!»

Брехня! Тотальна, всеохопна брехня — були категоричним імперативом усього його життя і творчості... Для чого? Ну, передусім, хотілося, слави... Хотілося бути блискучим і неповторним... Хотілося грошей, визнання, зрештою — безсмертя... Та й час був такий, що тоді в суспільстві як ніколи існував політичний, соціальний і побутовий запит на брехню. Або, як казав свого часу китайський мудрець Сун-Тсу: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини держави, і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів, не оглядаючись ні на що. Приваблюйте, залучайте найвизначніших, впливових, поважних осіб до злочинної протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити вашій державі, погрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоду, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Під'юджуйте молодь проти старших, поважних людей. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров'я молоді. Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження навіть за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків і шпигунів. Мусите мати їх в усіх установах, у всіх галузях життя ворожої вам держави!»

Незалежна Україна, що постала на мапі світу року 1991 від Різдва Христового, була для Лесика ворожою державою. Тому його «історично-патріотичним» завданням, як справжнього «малороса», було перебрехати все, що пов'язане з якимись святими для нації поняттями, подіями, іменами та історіями, змішати все в один сірий брехливий вир, де й сам чорт ногу зломить, Де б слова про українську честь, гідність і правду відразу б викликали бажання зригнути, де б не було жодних героїв і жодних принципів, через які не можна було б переступити, де не було б жодних моральних і духовних авторитетів, а тільки суцільна зневіра, розчарування, сарказм та тваринне втикання в телевізор, з якого і черпалась уся сучасна освіта, усе виховання та знання. А ще можна було «тупо поржати» над різними там обкомами, талант-шоу та політичними клоунами, що, здавалося, одвіку жили в тому диявольському зомбоящику. Що й казати, наш герой був продуктом свої епохи.

Село Плисецьке з його бандитським духом Лесик недолюблював. Природа — прекрасна, мікроклімат — чудовий, озеро, гриби, риболовля, усілякі там конвалії-гладіолуси-чорнобривці-жоржини — все супер, якби не люди!

«От взяти би цих норовливих, бунтівливих «змієголових» плисак,, — мріяв він зовсім по-маніловськи, — і кудись виселити. А натомість заселити село тихими, співочими та замріяними малоросами з якогось Шишацького чи Лубенського районів, ото б було діло!»

І, взагалі, оцей безконфліктний, спокійний і лагідний малоросійський дух, який він вважав головною чеснотою українського народу, був для нього життєво необхідною парадигмою. Все, що виходило за рамки цієї малоросійської покірності, таврувалося як хохляцький бидло-бунт і підлягало тотальному знищенню.

Але, ніде правди діти, навіть тут, зовсім неподалік від Києва, оцей бунтівний