Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

це не шкодить. Я намагався навчитися... — Майк відкинув голову назад і видав сипле гоготіння, що дратувало більше від каркання дурня.

Джубал закрив вуха:

— Зупинись! Зупинись!

— Ти почув, — сумно погодився Майк, — я не можу правильно цього зробити. Тож я не людина.

— Зачекай-но хвилину, синку. Не здавайся так швидко. Ти просто ще не навчився сміятися... І ніколи не навчишся, просто намагаючись це копіювати. Але колись ти навчишся — я обіцяю. Якщо житимеш серед нас достатньо довго, одного дня ти побачиш, які ми смішні, і сам почнеш сміятися.

— Буду?

— Будеш. Не переймайся цим і не намагайся ґрокнути це; просто дозволь йому прийти. Знаєш, синку, навіть марсіанин колись засміється, коли ґрокне нас.

— Я чекатиму, — спокійно погодився Сміт.

— А поки ти чекатимеш, навіть не сумнівайся в тому, що ти людина. Ти людина. Людина, народжена жінкою, народжена для тривог... і одного дня ти ґрокнеш її повноту і сміятимешся, тому що людина — це тварина, яка сміється сама з себе. Що ж до твоїх марсіанських друзів — я не знаю. Я ніколи їх не бачив, не ґрокнув їх. Але ґрокнув, що вони можуть бути «людьми».

— Так, Джубале.

Гаршоу думав, що розмова закінчена, і відчув полегшення. Він вирішив, що не почувався таким розгубленим з того дня, як його батько взяв на себе сміливість пояснити йому про пташок, бджіл та квіти — коли було занадто пізно.

Але Людина з Марса ще не закінчив:

— Джубале, мій брате, ти запитував мене: «Хто створив Світ?», і я не мав слів, щоб сказати, чому не відразу зрозумів, що це питання. Я розмірковував над словами.

— І?

— Ти сказав мені: «Бог створив Світ».

— Ні, ні! — поспішно сказав Гаршоу. — Я сказав тобі це, оскільки всі ці релігії кажуть багато, а більшість з них стверджують: «Бог створив Світ». Я сказав тоді, що не ґрокаю повноту, але «Бог» — це слово, яке вони використовують.

— Так, Джубале, — погодився Майк, — «Світ — це Бог».

А потім додав:

— Ти ґрокаєш.

— Ні. Мушу визнати, що ні.

— Ти ґрокаєш, — обережно повторив Сміт. — Я поясню. У мене не було слів. Ти ґрокаєш, Анна ґрокає. Я ґрокаю. Трава під моїми ногами ґрокає у радісній красі. Але мені потрібно було слово. Це слово — Бог.

Джубал трусонув головою, щоб прояснити свідомість:

— Продовжуй.

Майк із тріумфом вказав на Джубала:

— Ти є Бог!

Джубал ляснув себе по обличчю:

— О Ісусе! Що я накоїв? Послухай, Майку, заспокойся! Охолонь! Ти мене не зрозумів. Вибач. Мені дуже шкода. Просто забудь, що я казав і ми почнемо спочатку іншим разом. Але...

— Ти є Бог, — спокійно повторив Майк. — Той, що ґрокає. Анна — Бог. Я — Бог. Радісна трава — Бог. Джилл завжди ґрокає у красі. Джилл — Бог. Усе сформоване, зроблене і створене разом... — він пробурчав щось марсіанською та посміхнувся.

— Добре, Майку. Але нехай це почекає. Анно, ти запам'ятала усе це?

— Ви ж готові закластися, що так, бос!

— Зроби для мене запис. Я над ним попрацюю. Я не можу залишити це просто так. Я мушу... — Джубал підняв очі і сказав: — О, мій Бог! Усім бойова тривога! Анно! Встанови тривожну кнопку в режим аварійного керування і, заради Бога, тримай пальця на ній; вони не повинні летіти сюди, — він глянув знову, два великих повітряних авто прямували до них з півдня. — Але боюся, що саме це вони і роблять. Майку! Ховайся в басейн! Пам'ятай, що я тобі казав, вниз у найглибшу частину, залишайся там, підтримуй спокій і не піднімайся, аж доки я не відправлю за тобою Джилл.

— Так, Джубале.

— Негайно! Рухайся!

— Так, Джубале. — Майк пробіг кілька кроків, стрибнув у воду та зник. Він пам'ятав, що потрібно тримати коліна прямо, пальці випрямити, а ноги разом.

— Джилл! — закричав Джубал. — Пірни і вилізь нагору. Ти теж, Ларрі. Якщо хтось це бачив, то я хочу заплутати їх у тому, скільки людей користуються басейном. Дорказ! Вилазь швидше, дитинко, і знову пірни. Анно... Ні, у тебе тривожна кнопка; ти не можеш.

— Я можу надягти свою мантію і підійти до краю басейну. Бос, ти хочеш якоїсь затримки з цим аварійним керуванням?

— Гм... Так — тридцять секунд. Якщо вони приземляться тут, одразу ж надягни свою мантію Свідка і знову поклади пальця на кнопку. Потім — чекай. Якщо я покличу тебе до себе, відпускай повітряну кульку. Але я не посмію закричати «Вовк!», якщо тільки не... Ох, схоже, що там — ще й тюремний фургон; прекрасно. О чорт, я думав, вони спочатку влаштують переговори.

Перше авто зависло, потім почало вертикально приземлятися у саду, поруч з басейном; друге на низькій висоті повільно закружляло над будинком. Авто були чорні, вони були розміром із транспортний фургон і мали лише одну маленьку непомітну особливість: стилізований малюнок глобусу Федерації.

Анна поклала радіоприймач, який мав «відпустити повітряну кульку», швидко переодяглася у професійну уніформу, знову підняла приймач і поклала пальця на кнопку. Двері першого авто почали відчинятися, ніби до них доторкнулися, і Джубал пішов до неї із самовпевненою войовничістю пекінеса. Звідти вийшов якийсь чоловік. Джубал закричав:

— Заберіть свою прокляту Богом груду металу з моїх трояндових кущів!

Чоловік сказав:

— Джубал Гаршоу?

— Ви мене почули! Скажіть тому телепню, який вас привіз, щоб підняв цю таратайку і від'їхав назад! Повністю з саду на траву! Анно!

— Йду, бос.

— Джубале Гаршоу, я маю повноваження...

— Мене це не цікавило б, навіть якби ви мали повноваження Короля Англії; спочатку заберіть ту залізяку з моїх квітів! Тоді, присягаюся, я виступлю в суді за... — Джубал глянув на чоловіка, який щойно приземлився, вдавши, ніби тільки щойно його побачив:

— О, то це ви, — сказав він з гірким презирством. — Ви народилися таким тупим, Гайнріх, — чи вас цього вчили? І коли той телепень у формі, який працює на вас, навчився літати? Сьогодні вранці? У той час, коли ми з вами розмовляли?

— Будь ласка, ознайомтеся з ордером, — капітан Гайнріх сказав з обережним терпінням. — Потім...

— Заберіть своє авто з моїх клумб зараз же, або я подам на вас до суду, який буде коштувати