Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Гонта поволі запхав руку до кишені, вийняв звідти листи і кинув на стіл. Губернатор криво посміхнувся.

– Ось воно, панове, пригріли змію. Я, за наданою мені владою у воєнний час, засуджую тебе, сотнику Гонто, до страти. Повісити його!

Військові уже були позаду нього, поволі взяли за руки. Сотник не пручався.

– А як же козаки? – раптом запитав один із панів.

– Я відіслав їх з міста будувати табір, так що вони тобі, сотнику, не допоможуть. Вивести його! – наказав губернатор.

Ось і все. Гонта навіть посміхнувся про себе. Він не пручався, нічого не говорив, а мовчки пішов поруч із військовими, що вивели його знову в сад. А тут уже й петля була готова: губернатор усе передбачив заздалегідь. Шкода було тільки дітей…

Його підвели до шибениці, накинули петлю на шию.

– Маєш останній шанс, сотнику. Говори! – наказав грізно губернатор.

Гонта був спокійний, посміхнувся навіть.

– Я гріха на душу не брав і не візьму. Віри православної не зречуся, хоча й до уніатів жалю не маю, а лише дружбу. Шкода мені тільки своїх козаків… А ще родини. Та знайте, панове: лише один волос упаде з голови моєї дружини і моїх донечок – тяжка смерть чекатиме кожного з вас.

Ці спокійні слова зробили враження. Відповів знову губернатор:

– Не бійся, пане сотнику, твоїх дітей не рушимо. І тебе також. Зніміть петлю!

Пани переглянулися.

– Знімайте, я сказав!!!

– А як же листи? – запитав полковник Обух.

– А… Там якесь релігійне лайно… Відпустіть його! А ти, сотнику, шануйся!

З нього скинули зашморг. Губернатор продовжив:

– Тобі і твоїм товаришам військовим доведеться скласти урочисту присягу. На площі, привселюдно!

– Спочатку віддайте шаблю…

На Лівобережжі було зовні спокійно, все як завжди. Але так було лише на перший погляд. Хвилювалися всі: селянство, козацтво, дворяни, духовенство… Селяни чули вже про військові дії і початок повстання, тож дуже співчували своїм братам на Правобережжі. Багато ж із них уголос почали говорити, що і їм пора гострити сокири та починати будить хиренну волю, котру приспала цариця Катерина. Колишні козаки, котрі після розгону Гетьманщини царицею Катериною втратили свій статус, вірили в те, що козацькі полки на Лівобережжі можна буде відродити і надати краю хоча б якусь мізерну автономію. Дворяни ж сподівалися, що Росія візьме Правобережжя під свою руку – і вони зможуть поширити свій вплив і на ті землі.

У ці дні багато російських і українських дворян потяглися до Переяслава: околицею пішла чутка, що туди має приїхати сам Князь. І справді, щось мало статися: почався рух військових частин, які стали підтягуватися ближче до Дніпра, до кордону. Усі відгадували, що незабаром ще кілька корпусів царської армії переправляться на той берег Дніпра, щоби приборкати бунтівних магнатів та допомогти навести польському королю порядок на його землях.

Князь зупинився в Переяславі. Тут йому найзручніше: він міг спостерігати як за військовими діями, так і слідкувати за справами церковними, мешкаючи по сусідству з превелебним Гервасієм.

Він, як і всі російські царедворці, уважно стежив за Правобережжям, за подіями, які там круто розгорталися, а інше око мав повернене на запорозький степ. Князь був суворим. Він вже знав, що Правобережжя повстало, що одною з причин того була «золота грамота» цариці. Але він зовсім не для того ту грамоту посилав, щоб розпалити повстання, яке може з дня на день перекинутися і на лівий берег. Добре древні говорили, що краще пережити три війни з сусідніми державами, ніж одне повстання власних підданих.

Отже, операція із «золотою грамотою» провалилася, та ще й як! Тепер польські магнати рознесуть по всій Європі вістку, що це цариця підбурює гайдамаків. Почнеться скандал, і то ще який. Ту пожежу треба було гасити негайно. Першим ділом слід допитати Мельхіседека і Гервасія: ну дуже вже були причетні мотронинські ченці до того повстання.

Священики прийшли в його кабінет, привіталися і сіли. Князь залишився стояти.

– До мене дійшли чутки, що Мотронин монастир було розгромлено конфедератами, – почав князь здалека.

– Це правда, світлий княже. Та Господь захистив свою обитель, не дав ненависним повністю спалити монастир, – поважно відповів Мельхіседек.

– Конфедерати зовсім вже знавісніли, – додав єпископ.

– А тут вина не лише на конфедератах лежить. Навколо монастиря крутилися гайдамаки. Багато послушників і ченців ходили по селах і розпалювали ворожнечу між ляхами і малоросами. Чи не так?

Отці переглянулися.

– Монастир серед густих лісів, то й не диво, що люд різний туди тягнеться. Що ж до панів, то вони вже не вперше наїзди чинять на нашу братію: грабують, б’ють, бороди відривають. Наш монастир їм як кістка в горлі, бо це є один із найсильніших стовпів православ’я на цих землях.

Князь продовжував ходити по кабінеті.

– У мене є відомості, що повстання холопів почалося саме з вашого монастиря. А ще ваші ченці