Пауло Коельо - Заїр

Ромео та Джульєтті, воно закінчується трагедією. В останні десятиліття віра в те, що одруження – це шлях до особистої реалізації, значно посилилася. Але разом із тим зростало і розчарування та невдоволення».

Це досить смілива думка, але вона не допоможе мені у написанні статті – головним чином тому, що я не зовсім погоджуюся з написаним. Беру з полиці книжку, в якій немає жодної згадки про стосунки між чоловіками й жінками: «Магічна практика на півночі Мексики». Мені треба освіжити голову, зняти напругу, бо нав’язливі ідеї не допоможуть мені написати статтю.

Починаю гортати книжку й несподівано натрапляю на щось таке, що дивує мене:

«Існує така подія в нашому житті, яка відповідає за той факт, що ми зупиняємося у своєму поступі. Травма, особливо гірка поразка, розчарування в коханні, навіть перемога, якої ми не помічаємо, вселяють нам страх, і ми припиняємо рухатися вперед. Чаклун, у процесі зростання своєї окультної могутності, повинен насамперед звільнитися від цього фактора примирення, а для цього йому треба переглянути все своє життя і виявити, де він перебуває».

Фактор примирення! Це нагадало мені про те, як я навчався стріляти з лука – то був єдиний спорт, який мене приваблював, – і як тренер казав мені, що жоден постріл ніколи не може бути повторений, тому немає ніякого сенсу в тому, щоб досліджувати його переваги чи вади. Успіху можна домогтися тільки тоді, коли ми повторюватимемо його сотні, тисячі разів, поки позбудемося думки, що нам треба влучити в ціль і перетворимося на стрілу, на лук, забувши про мету пострілу. Від тієї миті Енергія Сутності (мій тренер із к’юдо, стрільби з японського лука, якої я хотів навчитися, ніколи не вживав слова «Бог») почне керувати нашими рухами, й ми пускатимемо стрілу не тоді, коли нам хочеться, а коли Сутність вирішить, що час для цього настав.

Фактор примирення. Тепер переді мною постає інша частина моєї Персональної Історії, як було б добре, якби Марі була поряд у цю хвилину! Мені треба поговорити про себе, про своє дитинство, розповісти про те, що коли я був малий, то завжди влаштовував бійки й лупцював інших, бо був найстарший з ватаги хлопців. Але одного дня я дістав добрячого хльосту від свого брата в перших і відтоді, переконаний, що не зможу здобути перемоги в жодній бійці, став уникати будь-якого фізичного зіткнення, хоч мені не раз дорікали в боягузтві, принижуючи мене перед моїми подругами та друзями.

Фактор примирення. Два роки я намагався навчитися грати на гітарі. Спочатку справа посувалася успішно, але настав момент, коли я зупинився у своєму розвитку, бо відкрив, що інші навчалися набагато швидше, ніж я, відчув себе пересічністю, й вирішив не соромитися далі, прикинувшись, що ця справа мене більше не цікавить. Те саме відбулося з футболом і велосипедом: я легко освоював первісні навички, але наставав момент, коли я вже не міг просуватися далі.

Чому?

Бо історія, якої нас навчали, стверджує, що на певному етапі нашого життя «ми підходимо до своєї межі». Не раз я згадував про свої невдачі в боротьбі за те, щоб стати письменником, і як Естер ніколи не могла погодитися з тим, щоб фактор примирення диктував мені правила поведінки, перешкоджаючи здійснити свою мрію. Простий абзац, який я щойно прочитав, поєднувався з ідеєю, яка вимагала від людини забути свою Персональну Історію і залишитися з інстинктом, що розвинувся внаслідок трагедій і труднощів, які довелося їй пережити: так діяли чаклуни в Мексиці, так проповідували кочовики в степах Середньої Азії.

Фактор примирення: «Існує така подія в нашому житті, яка відповідає за той факт, що ми зупиняємося у своєму поступі».

Це також узгоджується з проблемами шлюбів узагалі та з моїми стосунками з Естер зокрема.

Атож, я тепер можу написати статтю для того журналу. Я знову сідаю за комп’ютер, і через півгодини чернетка готова, і я задоволений результатом. Я виклав її у формі діалогу, так ніби йшлося про вигадану історію, але насправді така розмова відбулася в одному з номерів готелю в Амстердамі після напруженого дня спілкування з читачами, неодмінної вечері, огляду туристичних прикметних місць тощо.

У моїй статті не згадуються ані імена персонажів, ані ситуація, в якій їм довелося зустрітися. У реальному житті Естер стоїть у нічній сорочці й дивиться на канал, який проходить під нашим вікном. Вона ще не стала воєнним кореспондентом, очі в неї веселі, вона обожнює свою роботу, мандрує зі мною щоразу, коли може, й ми сприймаємо наше життя як велику пригоду. Я мовчки лежу на ліжку, й подумки перебуваю далеко звідти, бо обмірковую програму свого наступного дня.

– На минулому тижні я брала інтерв’ю у фахівця з поліційних допитів. Він розповів, у який спосіб вони здобувають більшу частину своєї інформації – застосовуючи техніку, яку вони називають «холодне-гаряче». Допит завжди починає брутальний поліціант, який погрожує не дотримуватися жодних правил, горлає, б’є кулаком по столу. Коли допитуваного опановує страх, заходить «добрий поліціант», вимагає від свого колеги, щоб той припинив грубіянити, пропонує підозрюваному сигарету, вдає, ніби він йому співчуває й у такий спосіб домагається, чого йому треба.

– Я про це знаю.

– Але він також розповів історію, що вжахнула мене. Тисяча дев’ятсот сімдесят першого року група дослідників зі Стенфордського університету, у Сполучених Штатах, вирішила створити умовну в’язницю для вивчення психології допитів: вони відібрали двадцять чотири студенти-добровольці, яких поділили на «тюремників і злочинців».

Через тиждень вони мусили припинити експеримент: «тюремники», цілком нормальні хлопці й дівчата з добрих родин, перетворилися на