Андрій Левицький - Сонячна магія

арену. Дзижчання, немов від рою осатанілих бджіл, наповнило Амфітеатр. У цьому звукові чулися голоси, що ніби перегукувалися, та чийсь сміх.

Усім присутнім здалося, що їх закинуто в багаття. Біля Кукси скрикнув якийсь сніжняк. Коли клубок світла вдарив його в груди, бідолаха раптом обсипався на камені арени купою зчорнілого, ніби обвугленого снігу. Та його товариш, який побачив, що від зброї нині мало користі, кинув трубку й схопив Куксу за плече. Проте жовтогаряча куля вдарила його в спину. Найманець упав, захоплюючи з собою Пронозу, але акса перекинулась через голову й стала на коліна, зачудовано озирнулася.

Сніжняк уже розтанув. В яскравих спалахах блискавок Кукса побачила чаклуна. Крижана шкаралупа на ньому тріскалася й стікала струмками. Мармадук заворушився.

Та Проноза не взяла до уваги Амора Купадора, який саме скористався її замішанням, підкрався збоку й приставив до губів кінець духової трубки. Інший її кінець був спрямований якраз у лоб акси, й бідолашній нічого не залишалося, як знизу вгору мовчки дивитися в очі ворогові й очікувати смертельного удару. Втім, жовтогарячий м’ячик, що на відміну від інших учасників битви рухався різкими зигзагами, вочевидь, не збирався припустити кровопролиття. Він зіткнувся з Купадором, відштовхнувся від його грудей і великою волохатою лапою, яка невідомо звідки взялася, вибив з командира сніжняків кумедний барабанний дріб. Амор від несподіванки зітхнув… Але не так, як завше. Не носом, а ротом.

Почувся хрускіт — і зуби Купадора вп’ялися в крижаного їжака. Бідолаха прикусив його разом із верхнім кінцем духової трубки. М’ячик знову відштовхнувся задніми лапами від грудей Купадора, підскочив угору й упав на Бобрика, який і досі ще лежав на вершині кам’яної купи. Амор широко роззявив рота від нестерпного холоду, що опалив йому гортань…

І проковтнув їжака.

Бобрик скосив очі на того, хто так зручненько розташувався на його грудях, — то був великий заєць. Густа шерсть, яка його вкривала, мала яскравий жовтогарячий колір і світилася, очі нагадували дві вогняні плями. Зіниці Бобрика збіглися докупи біля перенісся, потім знову роз’їхалися врізнобіч. І те ж саме відбулося з вогненними очима — заєць теж був косий. Він нахилився, майже притискаючись волохатим писком до Бобрикового носа, і, вдоволений оглядом, відсунувся.

— Косоокий? — діловито поцікавився заєць.

— Еге, — підтвердив Бобрик хрипко й відразу опам’ятався та додав: — Сам ти Косоокий!

— Отакої! — здивувався заєць. — Хто? Я? Я не косоокий. Я — Зизоокий!

За вбрання йому слугувала тільки коротка жилетка з чималою кишенею. З цієї кишені заєць витяг пласку пляшечку, в якій зблискувала жовтим світлом якась густа рідина.

— Хоцес? — прошепелявив Зизоокий, відгвинчуючи ковпачок. — За знайомство?

— А це що? — обережно поспитав Бобрик.

— Сцо-сцо… Небесне молоко. Тебе як кликати?

— Бобер Літонський.

— А мене — Бабах Лисоїд Зизоосий. За знайомство, Бобер Літонський! — він перехилив пляшку й устромив горлечко Бобрикові в рот.

Косоокий мимоволі зробив ковток.

У його шлунку й справді стало гаряче.

Йому навіть здалося, що там запалало літнє сонце.

Вороги перетворювалися на купи снігу, який швидко танув. Поряд почувся голосний тріск, який перекрив навіть крики сніжняків і дзижчання блискавок. Перед Куксою постав заєць-здоровань, одягнений у щось на кшталт шкіряних обладунків. Ще на ньому були рукавички з розтрубами й довжелезні ботфорти. Він змахнув над головою шпагою з блискучим клинком, підступив до Кукси, клацнув підборами, коротко вклонився й відрекомендувався:

— Град Ведмегриз. А сце мене кличуть Братик Жаринка.

Кукса заворожено дивилася на шпагу. Вузьке лезо сяяло вогнем, здавалося, що це не лезо, а тонка смужка, вирізана в просторі, діра, що веде всередину сонця.

— Можна доторкнутися? — насилу зважилась вона тихо попросити.

Братик Жаринка опустився просто Куксі на плече. Тепер вона отримала змогу провести пальцем по руків’ю шпаги й глянула навколо: на купи почорнілого снігу, на жовтогарячі блискавки, що зигзагами снували над ареною, на застиглу крижану постать Амора Купадора.

— Молодці! — гаркнув заєць, теж милуючись своєю роботою. — А ти хто така?

— Кукса Пляма, — відрекомендувалася Проноза. — А ви хто?

— Як це хто? Армія Світла, ось хто.

— Ви — сонячні зайчики!

— Зайцики? — він голосно зареготав. — Ти сцо? Які з ми «зайцики»? — Жаринка гордовито оглянуло своє військо. Його верхні зуби довгі та вигнуті, стирчали вперед, немов мамонтові бивні. — Ні, ми справзні звірі!

— Гарні звірі, — погодилася Кукса, — слухай-но, а від ворогів, по-моєму, вже нікого не лишилося.

Жаринка звівся на задні лапи, приклав одну передню до лоба й озирнувся.

— Ага! — мовив він. — Справді, битву зі злом скінцено. Бійці!!! — раптом заволав він так гучно, що в Кукси вуха