Каміло Хосе Села - Вулик

— Сеньйорито, ви танцюєте?

— Дякую, сеньйоре, я трохи втомилася, бо весь вечір танцювала.

Парочка голосно регоче — хоча й не так голосно, як Уругвайка з сеньйором Флоресом,— а тоді цілується.

— Ти ще зовсім дитина, Піруло.

— А ти наче школяр, Хав’єре.

До кімнати вони йдуть, обійнявши одне одного за стан, ніби прогулюючись алеєю, де цвітуть акації.

— Сигарету?

Щоночі той самий ритуал, майже ті самі слова. В сеньйорити Пірули далекоглядна схильність до усталених взаємин, вона, мабуть, доможеться успіху. Звісно, поки що їй гріх нарікати: Хав’єр утримує її, як королеву, кохає, поважає...

Вікторита про таке і не мріє. Вікторита мріє лише їсти досита й кохати свого хлопця, якщо він колись одужає. Вікторита зовсім не бажає стати шльондрою, але нічого не вдієш. Дівчина ніколи не розпусничала, ніколи не спала ні з ким, окрім свого хлопця. Вікторита має силу волі й, хоч за натурою вона сластолюбна, проте намагається встояти. З Пако вона завжди була чесною й жодного разу його не обманула.

— Мені всі чоловіки подобаються,— якось сказала вона Пако, ще до того, як він захворів,— тому я сплю лише з тобою. Варто лише почати, то це ніколи не скінчиться.

Роблячи таке зізнання, дівчина почервоніла й насилу стримувала сміх, але хлопцеві жарт зовсім не сподобався.

— Якщо тобі однаково, чи зі мною, чи з кимось іншим, то роби як знаєш.

Якось, коли Пако вже був хворий, за нею на вулиці ув’язався один добре вдягнений сеньйор.

— Слухайте, сеньйорито, куди це ви так поспішаєте?

Дівчині його манери сподобалися — він був чемний, елегантно вбраний і вмів поводитися.

— Облиште мене, я йду на роботу.

— Що значить «облиште»? Те, що ви йдете на роботу, по-моєму, просто чудово: це означає, що ви, хоч яка юна та вродлива, а все ж порядна дівчина. Але що в тому поганого, коли ми перемовимося кількома словами?

— Якби ж то тільки це!

— А що може бути, крім цього?

— Усе, чого б я захотіла...— несамохіть вихопилося у Вікторити.

Гарно вбраний сеньйор не знітився.

— Авжеж! Але й ми, сеньйорито, теж маху не даємо й робимо те, що вміємо.

— І те, що вам дозволяють.

— Звичайно, і те, що нам дозволяють.

Сеньйор якийсь час ішов поруч із Вікторитою. Не доходячи до вулиці Мадера, Вікторита мовила:

— Тепер ідіть, бувайте. Тут нас може побачити хтось із друкарні.

Сеньйор насупив брови.

— То ви працюєте в друкарні десь поблизу?

— Так, на вулиці Мадера. Тому я й сказала, щоб ви йшли. Побачимося іншим разом.

— Стривай.

Сеньйор узяв дівчину за руку, посміхнувся.

— Ти цього хочеш?

Вікторита й собі посміхнулася.

— А ви?

Сеньйор пильно подивився їй у вічі.

— Коли ти йдеш із роботи?

Вікторита опустила очі.

— О сьомій. Але не приходьте по мене, я маю нареченого.

— І він тебе забирає?

— Ні, не забирає,— сумно відказала Вікторита.— Прощавайте.

— До побачення?

— Гаразд, до побачення, коли вже вам так хочеться.

О сьомій годині, вийшовши з друкарні «Майбутнє», Вікторита завважила того сеньйора — він чекав її на розі вулиці Ескоріал.

— Одну лише хвилинку, сеньйорито, я розумію, що ви поспішаєте до свого нареченого.

Вікториту здивувало те, що він знову перейшов на «ви».

— Я не маю наміру ставати між вами й вашим нареченим, зрозумійте, я в цьому зовсім не зацікавлений.

Вони дійшли до вулиці Сан Бернардо. Сеньйор поводився чемно й не брав її під руку навіть тоді, коли вони переходили вулицю.

— Я був би дуже радий, якби ви зі своїм нареченим були щасливі. Якби моя воля, ви б одружилися вже завтра.

Вікторита скоса глянула на сеньйора. Той говорив, не дивлячись на неї, наче сам до себе.