Вікторія Валеріївна Горбунова - Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?

дитячий психолог Валерія Мухіна провела цілу низку експериментів щодо аналізу потреби у визнанні і, зокрема, встановила кілька цікавих особливостей. Діти, які отримували достатньо визнання в родині, здатні витримувати конкуренцію, легко ставляться до успіхів інших і щиро радіють їм. Дітлахи ж, позбавлені такого досвіду, є більш конкурентними й нетолерантними в спілкуванні з однолітками, оскільки прагнуть будь-що виграти та здобути перемогу заради похвали дорослих. Така поведінка характерна для них переважно в ситуаціях очікуваної перемоги, коли вони відчувають власні сили або перебувають на своїй території. Якщо ж дитина передбачає можливість програшу, вона намагатиметься не ризикувати зайвий раз, не пробувати нового, аби не наражатися на критику та неприйняття, адже «невизнані» діти доволі важко переживають ситуацію неуспіху.

Так, задоволення потреби у визнанні сприяє прийняттю як критики, так і успіхів інших людей, визнанню того, що хтось може вміти і знати стільки, скільки я, навіть більше. Визнання забезпечує впевненість дитини щодо власних здібностей, сили характеру, добрих якостей, інших чеснот і призводить до того, що вона не сприймає ровесників як конкурентів, а критику дорослих як бажання принизити, вказати на помилку чи порівняти з кимось на його користь. Критику сприймають як інформацію до роздумів, яку можна використати, щоб навчитись нового та розвивати свої здібності. Звісно, зараз не йдеться про нетолерантну чи неконструктивну критику, яку, на жаль, подекуди можна почути в наших школах. Будь-які зазіхання такого плану «визнані» діти відкидають. Тому все частіше можна почути й побачити малюка, який з гордо задертим підборіддям говорить, наприклад, вчителю: «З дітьми так не можна розмовляти!»

Потреба у визнанні є природним прагненням дитини почуватися впевнено щодо своїх дій та вчинків, і саме ця впевненість в майбутньому відіграє основну роль в здатності приймати конструктивну критику, знаходити раціональні зернята в критиці не дуже толерантній та відкидати неконструктивні зауваження і зазіхання.

  Бути конструктивними

Катруся закриває вуха, і це дуже дратує її мачуху. Та червоніє і надувається. Каті здається, ще трохи — і її обличчя роздується, наче повітряна кулька, і лусне — ба-бах! Катя уявляє собі це, а також як мачуху викрадають інопланетяни, зачаклує на мовчанку добра відьма, як її переїздить автобус, тільки це, останнє, секрет. Просто одні затулені вуха Каті не допомагають, а якщо мачуха лопається в уяві або з нею стається ще щось, тоді й справді стає тихіше і не чути отих: «Як ти могла?!», «Що за кара небесна?!», «Руки-крюки!», «Толку не буде!».

Катя розуміє, що мачуха хоче як краще, вона чує і розуміє і тата, і бабусю. Вона знає, що в мами двоє маленьких близняток і для всіх краще, якщо Катя трохи поживе з татом і його Тамарою, яка працює вчителькою і має підтягнути її, Катрусю, з усіх предметів. Катя все знає, але найбільше зараз мріє зробитися глухою, щоб не чути постійних криків. А потім, коли мама візьме її назад, можна буде знову мати слух. Каті дванадцять. Вона доросла і все розуміє. Тато довго пояснював, що любить її, свою дочку, і мама любить. Просто житимуть вони окремо, мама — з Геною, а тато — з Томою. І в неї, у Катрусі, буде два тата і дві мами, більше, ніж в інших діток.

Катя не хоче більше, вона хоче все назад, коли ніхто не вчив її вчитися, коли всі були заклопотані і нікому було перевіряти домашні завдання. Вона хоче, щоб вчителі були лише в школі і щоб Тома луснула, наче повітряна кулька. Катя інколи підозрює, що Тома не така й вже погана мачуха. Вона купує їй цікаві книжки, її можна попросити ще, бо читати дітям на користь. До того ж Тома, напевно, піклується про неї. Водить на всі гуртки, бо таку роззяву, як Катруся, не можна саму пускати. Записала на ковзани, бо не можна ж рости такою незграбою. Погодилась взяти з собою і татом в Болгарію на море, щоб перетворити на подобу дитини цю білу моль. А ще Тома робить з нею уроки, і це найгірше, що може бути у світі. Катруся інколи думає, що вона тупа, а інколи — що тупа Тома.

Чи можна, критикуючи, піклуватись про дитячу потребу у визнанні? Так, якщо ця критика є конструктивною, підтримує віру в себе та допомагає долати труднощі.

Зрозуміло, що критика — це завжди оцінка з позицій правильно-неправильно та вказівки на те, що не вдалося і треба змінити або зробити інакше. Якщо ця критика гостра, нещадна, якщо критик не підказує виходу з ситуації та ще й ображає чи принижує — ідеться про критику неконструктивну. Якщо ж помилки аналізують з позицій «Чому це вчить?» та «Як можна зробити краще?», а в словах співбесідника повага й прагнення допомогти — це добра конструктивна критика.

На жаль, якщо дитині не вистачає досвіду підтримки та визнання, а дорослі, які її оточують, вдаються виключ­но до критики першого штибу, то, навіть якщо на її шляху зустрінеться хтось, хто вміє критикувати необразливо і безпечно, вона не покаже іншої реакції, ніж пасивна (тривога, плач, зневіра) або агресивна (злість, неприйняття, образа). Критикувати неконструктивно означає кривдити дитину, не піклуватися про її потребу у визнанні. Незадоволення ж цієї потреби призводить до відсутності внутрішнього фундаменту, базової впевненості в доцільності та корисності своїх вчинків, вміння самому оцінювати результат, аналізувати його та накреслювати власні перспективи розвитку. Чому? Бо відсутність конструктиву — це відсутність виходу, рішення, загальна оцінка особистості як не здатної зробити щось вартісне.

Дані психологічних досліджень свідчать про те, що надмірна критика провокує не лише тривожність і невпевненість у своїх силах, а є одним із факторів ризику виникнення такого поширеного дитячого розладу, як синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Також з надмірною батьківською критикою пов’язують розвиток перфекціонізму та схильність до суїциду, особливо у підлітковому віці.

Конструктивна критика, навпаки, — інструмент роз­витку, оскільки спрямована на допомогу зробити краще й отримати визнання. Ба більше, конструктивна критика сама по собі несе визнання якщо не результатів праці, то зусиль та майбутніх досягнень.

Одна з моїх дипломниць проводила серію простих експериментів з другокласниками на уроках малювання. Відразу зауважу, що жоден малюк не постраждав, оскільки нічого, з чим би діти не стикалися в реальному житті, не робилося. Так от, діти малювали на вільну тему аквареллю, а їхні малюнки оцінювали. Частині дітей ставили оцінку без жодних пояснень, просто бал у кутику малюнка та в журналі. Щодо малюнків іншої частини дітлахів, то, перед тим як поставити оцінку, вчителька вдавалася до конструктивної критики (говорила, що вдалося, що ні та що наступного разу можна було б зробити краще і як саме цього досягти). Потім дітям пропонували подарувати малюнки батькам. Наступного дня, коли батьки приводили малюків до школи, їх запитували, чи отримали вони подарунок та чи ділилися діти враженнями про сам процес малювання. Виявилося, що всі діти, чию роботу критикували, зробили батькам презент і що більша частина з них з радістю розповідала, що в цьому малюнку зображено найкраще, а що наступного разу буде вдосконалено. Дітлахи пишалися собою й говорили про це. Ті ж маленькі художники, які отримали лише оцінку, або забули презентувати свої витвори батькам, або зробили це кволо та неемоційно. Цікаво, що наступного уроку,