Вікторія Валеріївна Горбунова - Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?

Будь-що — від необережного слова чи побитого вікна до закатованого кота чи зламаної руки сусідському хлопчаку — потребує прощення. Дитина, звісно, має усвідомити скоєне, його наслідки, те, яких прикрощів і болю вона завдала іншим. А ми маємо збагнути причини її вчинку. З одного боку, дитина може не знати про те, що щось є поганим, з іншого — може прагнути дошкулити нам чи іншим за щось. Також поганий вчинок може бути ненавмисним чи випадковим збігом обставин. Усе це треба з’ясовувати й пояснювати. Якщо наслідки можна виправити, то наше завдання — допомогти дитині зробити це, так само і допомогти їй попросити вибачення в того, кого вона скривдила. На жаль, часто батьки пропонують дітям «відплатити кривднику тим самим» — вдарити, зламати якусь річ, сказати щось образливе. Це лише закручує коло образ та примножує агресію.

Одного разу я була свідком, як маленький хлопчик кинув своїй сестричці в око піску, дівчинка перелякалася й розплакалася. Батьки почали докоряти синові, сварити його, спочатку на майданчику при інших дітях і батьках, потім вже дорогою з парку в присутності сестри, яку мама повсякчас обнімала та жаліла, хоча очі промили й жодного дискомфорту дівчинка вже не відчувала. Підозрюю, що те саме продовжувалося в маршрутці, а потім і вдома. Батьки казали: «Наступного разу вона зробить тобі так само! Я сам дам їй пісок!», «Ти спеціально, я бачив!», «Ти поганий, з тобою ніхто не буде дружити!» Малюк і справді був не правий, а його вчинок міг зашкодити сестричці. Однак чи міг він у свої 5—6 років зробити якісь висновки з цієї ситуації, чи міг попросити щире вибачення та отримати його? Навряд чи… По-перше, замість того щоб збагнути шкоду та наслідки свого вчинку, хлопець був вимушений боротися з почуттям провини («Ти поганий!», «Ти спеціально!»). По-друге, він не мав змоги нічого виправити: батьки самі вмивали сестричку і не підпускали хлопця до неї. По-третє, сестричка не могла ані вибачити його, ані швидко відновити дружбу, адже чула купу звинувачень і сама вірила в те, який поганий та підступний брат. По-четверте, малюк так і не отримав навичок щодо того, як контролювати себе та стримувати емоції, адже пісок в очі сестрі він кинув у розпалі гри, просто через те, що був збуджений і захоплений пошуком закопаних машинок. По-п’яте, його вибачення були зовсім не щирими, а з переляку, адже, замість того щоб справді перепросити в сестри, він вибачався, щоб припинилося цькування.

Чи справді батьки мають просити вибачення в дітей і чи не позначиться це на їхньому авторитеті? Так, мають. На авторитеті позначиться, але виключно в кращий бік. Слід пам’ятати, що просити вибачення, чи здаватись, чи визнавати свою помилку — це зовсім не означає показати слабкість. Просити вибачення — відновлювати рівновагу та будувати стосунки, а ще показувати дитині, що не лише вона помиляється та чинить неправильно, показувати вихід із ситуації провини. Коли ж ми почуваємося винними і пробачення було б доречним? Наприклад, якщо покарання було занадто суворим чи несправедливим, якщо не вдалося стримати емоцій і ви накричали на дитину чи фізично покарали її, якщо звинуватили в тому, чого вона не робила, або не змогли дотримати слова. Так само варто просити вибачення одне в одного в присутності дитини, по-перше, для того, щоб показати, що це правильно; а по-друге, щоб допомогти розвинути навички асертивного вибачення. Так, Рой Левіки з колегами з Університету штату Огайо провели дослідження, у якому задіяли близько тисячі осіб і довели, що найкращий спосіб просити вибачення для того, щоб бути прощеним, не мати почуття провини та зберегти стосунки, — це послідовність шести простих кроків: висловити жаль з приводу скоєного («Мені прикро», «Я жалкую, що так вчинила»); називати причини своїх помилок («Була роздратована», «Не зрозуміла», «Не володіла всією інформацією»…); взяти на себе відповідальність за скоєне й назвати неправильний вчинок («Я справді накричала на тебе», «Я була занадто сувора»); визнати провину («Я помилилася»); запропонувати виправити ситуацію («Як я можу виправити ситуацію?», «Чи можу я чимось зарадити?» ) та щиро вибачатись.

Якщо згадати Артема, чия сумна історія відкриває цю тему, то постійні мамині звинувачення призвели до розвитку тривожності й невпевненості в собі, страху бути покинутим. Як результат хлопчик не поборов стрес, якого зазнав, коли сам став об’єктом звинувачень, і відреагував заїканням.

У підсумку зауважу, що, за даними різних наукових досліджень, вміння прощати є однією з умов здоров’я та якості життя. Ті, хто не накопичує образ, мають менші ризики щодо гіпертонії та інших серцевих хвороб, є менш вразливими до депресії (особливо якщо вміють прощати самі себе), мають якісний сон та довшу тривалість життя.

  Як навчити витримувати та ефективно реагувати на критику

Психологічна потреба у визнанні означає прагнення дитини до визнання її особистості та чеснот, до отримання стійкої позитивної оцінки себе і своїх досягнень. Якщо ця потреба задоволена, якщо батьки не вдаються до надмірної критики, якщо дитина не відчуває постійного незадоволення собою та своїми вчинками, якщо вона отримує справедливу похвалу, а її досягнення помічають, то зазвичай такі діти, а в подальшій перспективі й дорослі мають розвинене почуття гідності, впевненості в собі, власної значимості, сили, адекватності, а ще відчуття своєї корисності у світі. Занедбана, ця потреба викликає відчуття безпорадності, слабкості й зазвичай є причиною того, що дитина вдається до неконструктивних способів компенсації нестачі визнання, найрадикальніші з яких — приниження інших або возвеличення себе. Допомогти дитині почуватися визнаним можна за допомогою конструктивної критики, пропонуючи варіанти дій та рішень у ситуаціях, коли вона схибила або не знає, як вчинити, даючи їй час на усвідомлення наслідків власних дій та рішень.

Одна з перших згадок про потребу у визнанні та обґрунтування її важливості належить Абрагаму Маслоу. Вчений був певен у тому, що кожна людина потребує визнання, поваги оточуючих та можливості поважати самого себе. Цікаво, що чим молодшою є дитина, тим частіше вона потребує визнання, адже ще не вміє сама визначати, наскільки правильним та добрим є вчинок, достатніми зусилля чи значним успіх, і слова дорослого необхідні саме для підтвердження вартості того, що вона зробила. Так, дітлахи повсякчас звертаються за оцінкою своїх дій («Я правильно зробив?», «Я молодець?», «Це добре чи погано?»). І коли ми говоримо, що дитина потребує визнання, мається на увазі її потреба в тому, щоб було визнано щось з того, що вона зробила. І це не обов’язково добрий результат. Якщо ж ми говоримо про ранній вік, то бездоганного результату просто ще не може бути, але потреба у визнанні вже є. А тому варто визнавати зусилля, які дитина витрачає, щоб щось зробити, новий спосіб діяльності, її уважність чи наполегливість, спроби досягти успіху — будь-що, що дасть знак: «Ти на правильному шляху, молодець!»

Важливо розуміти, що дитина буде прагнути визнання в будь-який спосіб, і, якщо батьки не піклуватимуться про цю її потребу, це прагнення може набувати таких форм, як вередульство, капризування, вимагання уваги, дрібні та великі капості.

Як, власне, батьківське визнання вчинків і досягнень впливає на здатність дітлахів витримувати критику та ефективно реагувати на неї? Відомий