Світлана Талан - Матусин оберіг

наш павучок не простий, – усміхнулася Світлана, – він у лапці тримає невеличкий синьо-жовтий прапорець!

– Це ж неймовірно! – захоплено промовила Олеся й попросила: – Розкажіть про свою організацію.

– Зараз ми почнемо працювати, і я вам трішки розповім, – пообіцяла Ольга Володимирівна. – Не можна гаяти часу.

– А ми? – спитала Карина.

– Ви поки подивіться, як це робиться, – відповіла жінка. – Кожну сітку виготовляти починаємо з молитви, а коли працюємо, то ще й українських пісень співаємо!

– І повстанські також! – додала дівчина з довгим волоссям.

– Для тебя, сынок, Разберу постель. Кладу в ноги – ночь, В изголовье – день. И к ногам, родной, Вот полынь с дорог, Чтобы путь домой Ты забыть не смог. Попрошу у звезд Самый древний сон, Чтобы он донес Голоса времен, Запах вольных трав, Перезвон церквей, Незлобивый нрав Всей родни твоей. Гляну птицам вслед — Мне бы два крыла, Чтоб укрыть от бед — Так ладонь мала. Мне бы два крыла, Чтоб укрыть от бед И тебя, сынок, И весь белый свет[1],

– прочитала напам’ять Ольга Володимирівна.

– Ну, з Богом! – перехрестилася Світлана й потягла з купи крайній мішок. – В Ольги Володимирівни читати «Молитву матері» найкраще виходить, – стиха пояснила вона, – у неї два сини добровольцями пішли на війну.

– Покажіть і нам, як це робиться, – попросила Олеся. Жінка залюбки почала пояснювати. Вона дістала з мішка кілька вже готових довгих стрічок зеленуватого кольору й підійшла до сітки.

– Дивіться, дівчатка, і вчіться, якщо, звичайно, захочете до нас приєднатися, – сказала жінка. Вона вправно вплітала стрічки в сітку. – На маскувальній сітці не має бути прямих ліній, як і в природі. Із гелікоптера видно прямі лінії, тож ніяких прямокутників і квадратів! Плетіння має бути хаотичним, щоб, коли ведеться зйомка, згори виглядало, як у природі – звичайною зеленою плямою.

– А взимку – білою! – додала Світлана.

Карина з Олесею й собі почали вплітати стрічки. Ольга Володимирівна залюбки їм усе пояснювала, і вже незабаром Олеся радісно сповістила:

– У мене вийшло!

– Головне – щоб не було прямих ліній, – повторила жінка. – Ми ж маскувальні сітки передаємо на передову, туди, де наша техніка, яку треба приховати від ворога. Сітки плетемо різного розміру: і великі, і менші – усе залежить від того, що ними прикриватимуть.

– Як ви їх доставляєте на фронт? – поцікавилася Карина.

– В основному самі й возимо. Наймаємо машину, і дівчата везуть. Плели і для 24-ї бригади, і для інших, також для грузинського батальйону та прикордонників – для всіх, хто на передовій, – пояснила жінка.

– Ви робите таку важливу справу для перемоги! Я… Я дуже задоволена, що потрапила до вас, що познайомилася з такими небайдужими…

– «Павучками»! – усміхнулася Карина й поцікавилась, як усе починалось.

– Усе почалося восени 2014, – сказала жінка. – Тоді, коли наші хлопчики були босі, голі й голодні. Зібралося нас кілька чоловік, посиділи, помізкували, чим можна їм допомогти. Кинули клич у соцмережах, щоб люди допомогли продуктами. Навіть не сподівались тоді, що в нас знайдеться стільки небайдужих містян!

Олеся згадала розмови вдома, коли батьки не раз згадували Сєвєродонецьк як місто, де майже всі підтримують сепаратистів, навіть казали, що називають місто Сєпародонецьком, а насправді все інакше.

Жінки наввипередки згадували, як люди почали зносити квашену капусту, банки із заготовками на зиму, з варенням, як стільки всього нанесли, що ніде було ставити.

– А бурки? – збуджено сказала одна з дівчат. – Пам’ятаєте, як одна волонтерка привезла нам купу бурок? А ми збирали гроші, щоб купити на них калоші, а потім сиділи й натягували ті калоші на бурки?

– Було таке, – зітхнула Ольга Володимирівна. – Коли поїхали до наших хлопчиків, надворі сніг з дощем, багнюка по коліна, а вони – в літніх шльопанцях.

– А скільки пиріжків пекли! Я, наприклад, за одну ніч спекла двісті штук! – сказала одна із жінок. – Та хіба лише я? Інші пекли ночами, робили вінегрети, квасили капусту бочками, а ще й налисники хлопчикам готували!

– Так, у нас багато справжніх патріотів, які не сидять перед телевізорами та в Інтернеті, уболіваючи за бійців, а допомагають ділом, – погодилася Світлана. – Хто дасть грошей на пальне, хто борошно купить, хто сам пече-варить, а ми і печемо, і смажимо, і плетемо!

– Тепер ми поповнимо ваші лави, якщо ви не проти, – сказала Карина.

– Нам завжди потрібні робочі руки! – відповіла Ольга Володимирівна. – На сьогодні досить розмов, заспіваймо!

– Уплетімо в сітку українську народну пісню, – підтримала її Світлана.

Розділ 50

Удома Олеся сказала, що дуже вражена побаченим і почутим, і подякувала Людмилі Анатоліївні за знайомство з «павучками».

– Я вперше відчула свою причетність до важливої справи, – зізналася дівчина. – Сподіваюся, що сьогодні зробила свій маленький вклад у перемогу.

– Зараз такий час, що кожен свідомий українець має щось робити для перемоги, – мовила жінка. – Не всі можуть піти на фронт, але чимось допомогти під силу кожному.

– Шкода, що я зможу допомагати лише у вихідні, коли хтось із вас побуде з Максимком.

– Олесю, якщо є бажання, то можеш допомагати щодня, – усміхнулася жінка. – Є біла тканина для сіток, яка лишилася ще із зими, а зараз потрібна зеленого кольору, тож маю фарбу, виварку і – прошу до роботи!

Того ж вечора Людмила Анатоліївна розказала, як фарбувати тканину. Олесю не зупинило те, що потрібно тягати важку виварку з водою, у якій слід варити тканину з фарбою, і вона охоче погодилася. Жінки домовилися про те, щоб наступного дня привезли Олесі кілька мішків тканини.

– Тільки вікно не зачиняй, – попередила Людмила Анатоліївна, – бо паруватиме так, що й стеля обвалиться.

– Усе буде добре! – запевнила Олеся.

– Так хочеться вірити, що на зиму вже не знадобиться біла тканина і війна незабаром скінчиться, – трохи сумно промовила жінка. – Узимку припускали, що зелена тканина вже не знадобиться – тепер живемо надією, що жовті кольори осені не потрібні будуть для сіток, а білі – тим паче.

– Хай так і буде! Треба вірити, – сказала на те Карина. Після вечері Карина пішла в душову, а Олеся – до Ігоревої матері. Дорогою вона розмірковувала, чи не зарано йде, чи потрібно було зачекати ще кілька днів, і вирішила, що робить правильно. Кожної хвилини її думки поверталися до зустрічі з Ігорем, тривожили, не давали спокою. Вона не хотіла вірити, що він її розлюбив і забув їхні зустрічі. «Карина має рацію, – думала Олеся, – Ігор