Хлої Еспозіто - Шалена

я блищу, пищу, я все ближче й ближче, поки мені не здається, що вже от-от. Його руки підіймаються на мій живіт, гладять мою гарячу шкіру. Кожен мій нерв збуджений. Я непритомна, невагома. Я зараз кінчу, мені кортить кінчити, але він зупиняється…

Я розплющую очі й бачу, що Сальваторе, у всій своїй видовищній оголеній красі, витріщається на мій живіт, на смужку шкіри під моїм пупком, ніби це найцікавіше з усього, що він бачив у житті. На його обличчі дивний відсторонений вираз.

– Сальваторе?

Я хапаю його за плечі й тягну до своїх голих грудей, що прискорено підіймаються й опускаються. Я цілую його гарячий, мокрий через мене рот і вологу щетину на підборідді, відчуваючи його гаряче дихання на своїй щоці. Запах сексу.

– Трахни мене, – кажу я в його волосся.

Він перевертає мене, так що я спираюся на стіл, притискає мою спину до своїх грудей. Його пальці ковзають по моїх плечах, по спині, по сідницях. Його руки шорсткі – руки скульптора, – пересохлі, мозолясті, сильні й широкі. Вони ковзають по внутрішньому боку стегон до клітора. Я стогну. Він масажує мій клітор великим пальцем, і я сильніше притискаюся до нього. Він штовхає мене на стіл, обличчя б’ється об дерево. Смак бджолиного воску. Міцний холодний дуб. Він розстібає блискавку – шурхотіння джинсів, – стягає їх, кидає на підлогу. Він обхоплює руками мої груди, так міцно притискаючи мене до себе, що я заледве дихаю.

– О Господи. Зроби це, – кажу я.

Він натягає презерватив і входить у мене одним рухом, потужним, сильним, так глибоко, що я зойкаю. Тепер він ударами заганяє його в мене, на столі, ніжки якого скриплять по підлозі. Дерев’яний край стола впивається в мої стегна. Він такий великий і твердий, я хочу його, він мені необхідний. Він поводиться грубо, і я стогну, зараз я кінчу. Те далеке відчуття наростає й наростає. Він хапає мене за шию обома руками, його пальці сходяться на моєму горлі. Він стискає їх, стискає! Сильніше, тісніше. Я задихаюся, хриплю, мене охоплює паніка.

– Що ти зробила зі своєю сестрою, а? – шепоче він мені на вухо. – Куди вона, в біса, поділась? Ти не Бет.

І я так глибоко насаджуюся на нього, що, здається, там і лишусь.

Я не знаю, де я, не розумію, що він каже, та я чую, як він стогне, й відчуваю, що він кінчає хвилями у мені, стискає мене, притягає мої стегна до себе, б’ється, пульсує, заповнює мене.

О чорт.

О чорт.

Розділ тридцятий

Ми валимося на стіл, задихані, спітнілі. Він виходить, я, важко дихаючи, відкидаюся на спину. Що за чорт? Він знає? Але як він зрозумів? Думаю про свій живіт. На що таке він там дивився? Ну звісно ж! У Бет був шрам від кесаревого розтину. Ось воно. Єдина фізична відмінність, за якою нас можна було розрізнити.

– Це пиздець, – нарешті каже він. – Я мав здогадатись. У твоєї сестри бездоганна дупа.

Я стискаю щелепи. Впиваюся нігтями в дерево.

– Я можу все пояснити, – кажу я в стіл. Голос зривається. А я можу?

– То де вона? – питає він. Дістає цигарку з пачки на столі, знову припечатує пачку до столу.

– Вона попросила мене помінятися з нею місцями. Вона поїхала, – нарешті кажу я.

Він запалює цигарку, бачить, що я дивлюся, віддає її мені. Я затягуюсь.

Приємний смак. Думаю, мені це допоможе. Хоч буде куди руки подіти. Він запалює собі іншу цигарку.

– І чого ж ти мені цього не сказала? Ти не думала, що я мушу знати?

– Вона наказала тримати це в секреті. Ти злишся?

Затамовую дух. Руки тремтять. Серце гупає. Він хитає головою.

– Та ні. Яка різниця. Вас обох добре трахати.

Я намагаюся всміхнутися, та не певна, що це смішно.

– Хочеш іще випити? – питає він. Сальваторе нахиляється й підіймає свої боксери.

– Горілки.

Мені це потрібно. Хапаю трусики зі стільця й натягаю їх.

– То нагадай, як тебе звати? Олівія, здається?

– Алвіна, – кажу я. Як тупо.

– Гарне ім’я. Мені подобається.

Він наливає нам ще по чарці.

– Алвіна. Що ж, радий познайомитись. Piacere[101], – каже він.

– Дякую, – кажу я, беручи свою чарку, уникаючи його погляду. Рука тремтить. Я не хочу розлити горілку. Не хочу, щоб Сальваторе знав, що я боюсь. Я вихиляю її та випалюю: – Але хіба ти не був закоханий у мою сестру?

Він усміхається кутиком рота.

– Що? Та ні. Це вона так вважала. Вона хотіла втекти зі мною. Уяви лише. Хотіла заховатися в Лондоні.

– М?

То он куди вона збиралась, ось чому забрала Ернесто, ось чому вона вкрала ті діаманти. Невже Бет справді хотіла втекти? Із цим чоловіком? Ні, я не вірю. Амброджо задумав щось проти мене, але, очевидно, в моєї сестри були інші плани. Я знаю, що вона б ніколи не пішла на те, щоб убити мене. Це божевілля.

– Але ти не хотів тікати? – спокійно питаю в нього. Це мій шанс. Треба дізнатися, що відбувається. Вдихаю дим. Мені подобаються його цигарки. Вони міцніші за мої. Від нікотину моя голова стає невагомою.

– Я? Та нізащо. І покинути все це? Він обводить рукою студію. – У будь-якому разі все це було надто небезпечно. Можливо, ми б назавжди втратили можливість повернутися сюди.

Що? Чому? Чому все так похмуро? Що відбувається? Я ставлю чарку на стіл. Вона трясеться й хитається на дерев’яній поверхні. Сальваторе, напівголий, спирається на край столу. На його чолі зморшка, ніби він глибоко замислився.

– То що трапилось із твоєю сестрою? Де вона? – питає він.

Я сковтую.

– Вона зникла. Поїхала. Не знаю куди.

– Правильно, це ймовірно. Вона відчайдушно хотіла втекти, – каже Сальваторе. – А де дитина? Вона хотіла поїхати заради дитини.

– Дитина тут. На віллі з нянею.

Він супиться, хитає головою. Гасить недопалок у чарці.

– Вона лишила малого тут? Ти впевнена?

– Так, упевнена.

Що за дурне запитання, чорт забирай?

– Ні, тут щось не так. Чорт, будь обережна. Вона повернеться. Повернеться за тобою та за хлопчиком…

Усі м’язи в моєму тілі напружуються. Я ловлю його погляд.

– Що? Чому мені слід бути обережною?

Він не відповідає.

– Чого, в біса, я маю бути обережною? – Мій голос переходить у крик. Губи тремтять. Із живота до горла підіймається гидке відчуття. – Сальваторе?

– Слухай… Я врятував тобі життя. Ти маєш бути вдячна, – каже він, хапаючи мене за зап’ястки та зазираючи у вічі.

– Ти врятував моє життя? – вириваю руки.

– Послухай,