Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

вам мирного життя. Вогонь ще довго палитиме нашу землю, доки не позбудемося ми в собі дикого прокляття розбрату. Князі вже двісті років гризуться між собою, вони перші влили до вогню живиці, і той запалив не тільки землю, а й наші мозки. Усобиці й смути — наше прокляття, ми ніколи не вийдемо з них, доки палитимуть землю князі. Вони несуть на своїх плечах прокляття, ми знову піднімемося тоді, коли не буде серед нас жодного князя, коли ми станемо як рідні й пізнаємо братерство. Лиш тоді оборонимо власну землю, бо за нас цього не зробить ніхто».

Була та осінь особлива — може, тому, що листя вкрило землю килимом завтовшки з долоню і падало ще; може, тому, що не було цієї осені сонця й різко пахло димом,— це навіювало непевний настрій лихого передчуття. Було в тій осені багато вітру поривчастого, який здіймав з землі хмари золота й засипав ним увесь світ. І коли Митуса заспівав, його постать теж покрилася листками, наче золотими обладунками. Він співав про те, що ось-ось мають з’явитися татари, які не знають милості. А в повітрі запахло справжнім димом, і небо стало таке низьке, що кат таки спам’ятався, відірвався од землі і встав, відчуваючи на плечах важезний тягар. Він знову підніс свої закривавлені руки й голосно промовив:

— Це кінець світу!

— Це кінець,— обізвався зі стіни Митуса.— Але не світу взагалі, а нашого світу. Після нас будуть інші люди, і хай вони не знатимуть нас, аби не успадкували наших проклять...

Уранці наступного дня Перемишль брав приступом князь Андрій. Була неділя, і чи на неділю, чи просто так вітер ущух. Опівдні він знявся знову. Люди юрмилися коло бійниць, зосереджені й похмурі, а звідусіль — ліворуч і праворуч, ззаду і спереду йшли полки. Спереду гарцювали стрільці, а за ними сунули пороки[2]. Воїни ступали рівними рядами. Світило сонце бабиного літа, а повітря було вкрито чорними пунктирами стріл. Полки кричали на згоду, але їм відповідало мовчання. Тоді вдарили в стіни пороки, розлігся дикий крик і полізли на стіни воїни князя Андрія. Задвигтіла земля, заволали люди, звився сірий стовп диму, майнули язики полум’я — покотилася на Перемишль лава за лавою, б’ючись, наче хвилі об берег. Митуса стояв на вежі й дивився, аж поки перед його зором розверзлася далечінь, і він побачив Київ, спалений та знівечений, з притьмареним блиском Софії, а далі — порожнечу. Золоті бджоли вигибали на цілій землі, лише метилялося хвилями листя, а осінь котила його лавами, як воїнів ось тут, перед очима, й змішувала те листя, і татар, і війська князів, і людей — рабів та героїв. Раби були вільні й живі, а герої мертві. Все кружляло в золотій круговерті: падали люди, бджоли покидали землю цілими хмарами, і коли вітер гнав на ці хмари листопад, листя летіло, як і бджоли.

Митуса вже губив краєвиди — один за одним вони зникали з його визору, а навколо вдаряли у стіни пороки, горлали воїни і лилася кров. Владика метляв білою одежею між захисників, підіймав меч і рубав голови, що вигулькували знизу, від драбин. Був він великий та могутній, але його вже звалено долі й зв’язано. Ліворуч затріщала стіна, проломилися колоди й ошкірився пролом. В отвір вливалися лави князя Андрія, а воїни владики кидали зброю й гукали згоду. Десь бився заплутаний листяний вихор, бо раптом завило, як вовк опівночі, й воїни спинилися. Тоді підвели з землі владику; зв’язаний і закривавлений, він люто блискав очима. Митуса приплющився. «Я, певне, посланий на цю землю,— думав він,— щоб провіщати кінець». Спокійно й велично роззирнувся довкола і спустився донизу, де його вже очікували вороги...

Був звалений і притиснений до землі, вірьовка обвила його, наче гадюка, і стяглася вище ліктів. Коли його підвели, обідраного й закривавленого, він обдивився довкола: стояли, готові щохвилі кинутися на нього, воїни. «Я не маю зброї,— подумав він,— але мене без роздуму розірвуть, коли буде на те наказ. Навіть не спитають, хто я!»

Його вели через напівзруйноване місто, вітер крутив, як і раніше, вихори жовтого листя — воно чіплялося за одяг, било в лице, а тоді котилося далі, все швидше і швидше, наче тікало. І несло на нього запахом тліну й диму; дим і запах листя — це була та сполука, яка віддавна не дає йому спокою. Все на світі, весь біль та розпач, думки і його життя, були сьогодні в цій сполуці як особливий символ. І коли його вели через вулицю, засипану листям, крізь мерехкий сухий листопад, він побачив перед собою дивну постать. Стояла, загорнена в плащ, серед вулиці, в рухливих крапках листопаду, незрушна й велична. Здавалася кам’яною бабою, і Митуса захотів наблизитися до неї ближче. Пішов хутчіш по листі, топтав його, але постать лишалася на тому ж місці, а він не просунувся до неї ні на крок. Коли ж озирнувся, не побачив довкола жодної людини, навіть тих, що вели його,— лише він і ця баба, лише осінь і цей настрій, непевний та тужливий. Але був зв’язаний і збитий з пантелику, бо хоч швидко йшов — віддалявся від тої постаті. «Ось вона — істина,— подумав він,— за якою ми вічно женемося». Під ним закрутилася земля, і він, зібравшись на силі, побіг, помчав туди, де невиразно бовваніла постать. Але сила покидала його, і Митуса впав обличчям у листя, відчуваючи, як задихається від гострого запаху й гіркого дурману...

Опритомнів, коли його облили водою. Лежав, притиснутий до землі, вірьовка стягувала дозаду руки, а перед обличчям стояла важка нога. Вітер накочував йому на обличчя листки, і пахло пожежею. Його підвели, і він знову побачив себе серед стін. Крізь проломи від ударів пороків проглядала синя далина, заставлена палахкотливими деревами й позначена димами пожеж. А там далі, де пролягав обрій, він угледів перекотиполе. Вигулькнуло десь із-боку, а за ним, як клубки,— інші; котилися вони в бік Перемишля, туди, де витиналися гори. Полем ходили люди з опущеними до землі головами. Мали в руках по палиці й безнадійно шукали щось у листі. Розворушене листя летіло за перекотиполями. Сонця не було видно, хоч