Мирослава Горностаєва - Син сонця

непоступливо, — припиніть, о Крішно, випробовувати мою відданість. Я знаю, ви бачили, що я трохи не кинувся Арджуні в обійми. Але присяга є присягою! Облиште мене! Невже у вашому зібранні понівечених душ не вистачає лише Карни Вайкартани?!

Крішна знизав плечима і сказав:

— Як знаєш… Але ми з радістю прийняли б тебе… Вірно, князю Юдгіштгіро? Юдгіштгіра кинув на Карну швидкий погляд, повний причаєного страху.

— Звичайно! — сказав він голосно, — того, хто вибере нас, і ми вибираємо другом і союзником.

— Чи приймете ви мене як рівного, князю Юдгіштгіро? — раптом озвався Юютсу. Син служниці мав збуджений вигляд і весь час поглядав на Темноликого, наче шукаючи в ньому опори.

— Звісно, — мовив ласкаво Юдгіштгіра, — ми приймаємо тебе, о воїне! Твої брати самі прирекли себе на смерть, але ти вибрав вірний шлях.

— Шлях зрадника! — прогримів голос Карни, — Юютсу, підле створіння, ти ніколи не був ні князем ні кшатрієм! Я, син сути, зневажаю тебе, бо ти вкрив ганьбою ім'я князя Дгрітараштри!

— Нехай іде, — озвався спокійно Дурьйодгана, — не всі ж, о Карно, мають твою душу.

Пандави відбули до свого війська разом з Крішною та Юютсу. Карна ще раз обійняв свого старшого сина і дав йому останнє напучення:

— Тримайся лави, не виривайся наперед, як то роблять новачки. Бережи себе, синку!

Рама кивнув головою:

— Все буде гаразд, батьку! Я не осоромлю вас!

І битва розпочалася.

Кілька днів поспіль стиналися в герці війська Пандавів та Кауравів, та все не видно було, до кого милостива доля. Лише ніч зупиняла битву, даючи спочинок потомленим воїнам, і багато хто з них уже знайшов спочинок вічний. Рама пережив свою першу сутичку, пережив і другу, і третю, а нині пишався легкою раною, наче відзнакою. Багато воїнів звершили у ті дні чини геройські, а Карна Вайкартана не виходив зі свого шатра, проклинаючи стиха свої необачні слова та негнучку натуру.

Якогось дня Арджуна повів на прорив свою сотню ратгінів, і подалося назад військо Дурьйодгани під натиском Непереможного. Гнівно сказав тоді до Бгішми князь Гастінапуру, що це він, Дід Куру, винен у всьому: " Нема з нами Карни, і нема кому спинити шаленого Пандава!» І розгніваний Бгішма, згуртувавши ратгінів, змусив відступити свого улюбленця. А наступного дня Бгішма загинув…

Карна того вечора сидів у шатрі, прислухаючись до гомону бою. Того дня троє його синів билися не на життя а на смерть. У битву пішла одна з резервних сотень, в якій були Сушена з Врішасеною, а старший, Рама, прикривав у бою самого Дурьйодгану. Діти його наражали життя, і у Карни розривалося серце від вимушеної бездіяльности.

Гуркіт бойової колісниці змусив Карну підхопитись. Це мали бути якісь вісти з поля битви. Вже наближалась ніч, а до вирішального моменту було ще дуже далеко. До шатра Карни увірвався Ашватггаман, весь покритий пилюкою і кров'ю.

— Карно, — сказав він, — завтра можеш виходити в поле…

— Загинув Дід Куру, — вимовив Карна поволі, - що ж за великий воїн здолав сина Ґанги?

— Великий воїн? — озвався Ашватггаман з гіркою насмішкою, — ні, Бгішма загинув не в чеснім поєдинку…

— Як-то? — спитав Карна розгублено.

— Я, — мовив Ашваттгаман, — вірив у шляхетність Пандавів, але нині бачу, що вони дійсно однієї крови з твоїм Дурьйодганою. Знаєш, кого вони поставили проти Бгішми? Шікгандіна!

Карна тільки охнув. Усі у Гастінапурі чули про цього княжича Панчалів, рідного брата Драупаді. Шікгандін, бувши, ніде правди діти, хоробрим воїном, у житті особистому поводився як жінка, обожнював носити жіноче вбрання і кохався лише з чоловіками. Говорили навіть, що він і народився дівчинкою, але Боги змінили йому стать. Бгішма разів з сотню привселюдно присягався, що, аби доля звела його, князя Бгішму у битві з Шікгандіном, то його одразу б знудило, і ні в якому разі він, Бгішма, не став би зхрещувати зброю " з цією бабою».

— Він і не став з ним битись, — оповідав Ашваттгаман, — тільки відмахувався як від набридливої мухи. І тоді Пандави розстріляли старого з-за спини Шікгандіна. Як мішень.

- І Арджуна був там?! — вирвалося у Карни.

— Старий і зійшов кров'ю від його стріл. Віриш, Вайкартано, коли Бгішма нарешті упав, то тіло його не торкнулось землі, настільки густо було втикане тими стрілами.

— Ложе воїна — ложе зі стріл! — простогнав Карна, — о, я нещасний себелюбець, чому, ну чому я не пішов до бою…

— Минулого не повернеш, — зітхнув Ашваттгаман, — ти ніколи не порушуєш присяги, Карно, всі це знають, і ніхто тебе не засуджує. Але… Старий тяжко вмирав. Коли він упав, бій довкола припинився. Я кинувся до нього, підійшов і Арджуна. Пхальгуна плакав, я сам це бачив. А Бгішма говорить йому: " Від твоїх стріл я помираю, то дай же мені води, онучку…» Він пробачив йому, розумієш? І Шікгандіна, і власну загибель…

- ї Шікгандіна теж…, - понуро мовив Карна, — але ж яка підлість… А втім, Арджуні пробачать навіть це… Та Пандавам не прийшло б таке самим до голови! Крішна… Крішна… Я бачу в цьому руку Темноликого!

— Може ти й правий, — сказав Ашваттгаман задумливо, — Дурьйодгана збирає воєвод. Підеш?.

Карна мовчки кивнув.

Нарада була поспішною і сумною. Всіх вразила не стільки загибель непереможного доти воїна, скільки спосіб, яким здолали старого воєводу. Дурьйодгана, однак міцно обійняв Карну і одразу ж запропонував йому доводити військом. Але Вайкартана похитав головою:

— Я винен у смерти Діда Куру, — сказав, — аби я не піддався власному гніву, і не присягнув зопалу страшну дурницю, я б одірвав Шікгандіну те, за що його ще можна вважати чоловіком. Та я до нього ще доберусь, рівно як і до Арджуни, але воєводою славного війська бути негідний. Є у нас Дрона, великий воїн, якого однаково шанують і вороги і друзі. Хай же він веде нас до бою, і Джая, Перемога, буде на нашому боці!

Вперше за життя Карни навчитель Дрона поглянув приязно