Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

Тим часом Варкан подав Сколотові ще одну велику золоту чашу. Служник, що тримав обома руками повний міх, налив у неї оксюгали. Найстаріший, найуславленіший з мисливців підійшов до вождя. Він обережно взяв у нього з рук чашу, вклонився Сколотові й випив оксюгалу. Це була особлива честь — пити оксюгалу, взяту з рук вождя! Такої честі були гідні ті з гостей, хто мав найбільші заслуги перед вождем, кого Сколот шанував. Слідом за тим найстарішим мисливцем до вождя почали підходити й інші старі скіфи, кожного з яких Сколот частував, подаючи йому повну золоту чашу.

Але й решта не відставала. Бронзові чаші, що ходили по руках скіфів, дзвеніли дедалі гучніше, оксюгала лилася рікою. Безладний гамір знявся над майданчиком. Раз по раз спалахував громоподібний регіт.

— Ой, як би вони не сп’яніли остаточно… мені аж страшно, — мовила Ліда, тулячись до археолога. Але він заспокійливо відповів:

— Ні, ні, люба, побоюватись нема чого. Стародавні люди вміли пити не по-нашому. Не турбуйтеся; все буде гаразд!

— Е, починається ніби нова дія вистави, — шепнув Артем.

— Дивіться, дивіться, який старезний дід з’явився! — гукнула й Ліда, забувши про свої страхи.

Підтримуваний двома молодими скіфами, повільно наближався до підвищення Сколота старезний дід. Вітаючи його, вождь урочисто підвів руку. І одразу на майданчику стало тихіше: всі з повагою дивилися на старого.

Він був у білому довгому одязі, очі його нерухомо й безживно дивилися вгору. Дід ішов мовчки, його сухі руки лежали на плечах супутників. І там, де він проходив, замовкали розмови, вщухали жарти і сміх.

З пошаною схилялися голови мисливців і воїнів, що квапливо відсувалися вбік, звільняючи старому шлях. А він посувався, ледве переставляючи ноги; видно було, що цей сивий дід ледве мав силу рухатися…

— Та він же сліпий! — вражено мовила Ліда.

Безживні очі діда все ще дивилися вгору з-під білого башлика, коли він наблизився до підвищення Сколота, який дружньо і шанобливо привітав його. Старий відповів. Дивно, його голос був міцний і глибокий, немов належав не старезному дідові, а дужій літній людині!

Дідові допомогли сісти на килим на підвищенні. Старий все ще не опускав очей, губи його беззвучно рухалися. Враз зазвучали тимпани, їх дзвін пронісся над майданчиком і змовк. На зміну йому залунав свист кістяних дудок. І це тривало дуже недовго, — всього кілька нот, що нагадували військовий сигнал. Майданчик охопила суцільна тиша, остаточно вщухли розмови, припинився сміх. І це здавалося особливо дивним, бо перед тим не можна було позбутися враження, що всі присутні скіфи досить сп’яніли. Але, це, очевидно, було не так, бо тепер люди з усіх сторін мовчки дивилися на підвищення, на якому сидів старий. А він так само беззвучно ворушив губами, наче читав якусь йому одному відому й чутну молитву.

Дмитро Борисович нахилився до Варкана:

— А хто цей дід?

— Це найстаріший і найповажніший серед усіх скіфів чоловік, — відповів той, з пошаною дивлячись на старого. — Ім’я його Ормад. Коли він народився — не знає ніхто, бо живе він дуже давно. Він пам’ятає наших батьків і дідів, коли вони були ще хлопчиками. Ормад був великим воїном і мисливцем — і ніколи ніхто не насмілювався навіть змагатися з ним. А тепер він живе в пошані в своїй кибитці. І лише на великі свята виходить з неї, Щоб розказати народові про його славне минуле.

— Оце він і зараз розповідатиме? — спитав археолог, і очі його заблищали.

Варкан кивнув головою:

— Тимпани й дудки сповістили всіх, що старий Ормад незабаром почне розповідь. І всі приготувалися слухати, — вказав він на скіфів навколо.

— Варкане, друже мій, я попрошу вас одразу перекладати мені все, що говоритиме Ормад. Згода? — з благанням мовив археолог. — Ви й уявити собі не можете, як це для мене важливо!

Варкан охоче погодився, як погоджувався й досі робити все, що просили друзі-чужинці.

В кількох словах Дмитро Борисович пояснив товаришам, зацікавленим не менш від нього, що сказав йому Варкан.

— Хм… тоді, значить, Варкан перекладатиме вам, Дмитре Борисовичу, а ви також негайно перекладатимете далі нам. — сказав Іван Семенович тоном, який не припускав заперечень. — Так?

— Це ж досить важко, — спробував все-таки опиратися археолог. — Адже так я потім не зможу пригадати всього для себе, розпорошуватиму увагу… і не запишу нічого…

— Не турбуйтеся, Дмитре Борисовичу, ми всі потім гуртом нагадаємо вам те, що ви забудете. Вам же навіть краще буде, надійніше: розповідь Ормада лишиться одразу в чотирьох головах замість одної, — переконливо відповів геолог. І Дмитро Борисович примушений був скоритися.

Так почався цей подвійний переклад повільної, неквапливої, урочистої розповіді старого Ормада. Дід перестав беззвучно ворушити губами. Він трохи підняв кволу руку, провів нею по довгих своїх пожовклих від часу вусах. Запанувала мертва тиша. І він почав:

— Слухайте мене, старого Ормада, слухайте, що розповідатиму я вам, сколоти! Слухай, уславлений вождь Сколот, слухай мене й ти, молодий син вождя Гартак! Слухайте мене, старі й молоді воїни і мисливці, знатні й незнатні, багаті й бідні, — слухайте всі! Слухайте мене й ви, дивні чужинці, що прийшли до нас з невідомих країв! Слухайте й відайте, бо ніхто, крім мене, старого Ормада, не розкаже вам про давні славетні подвиги народу сколотів! Ніхто не знає вже того, що чув старий Ормад від своїх дідів, ніхто з вас не пам’ятає цього, крім мене, старого Ормада, якому вже не довго лишилося жити серед вас!..

Він спинився, мов щось пригадуючи. Артем шепнув археологові:

— А чому він називає народ скіфів — народом сколотів? Що це за назва така?

— Тому що так, сколотами, називав себе сам цей народ, Артеме. Це його справжня назва. А скіфами називали їх греки. І від греків наша мова перейняла таку назву. Ормад же вживає своє слово, свою назву — сколоти. Але досить. Він уже починає говорити далі!

Справді, Ормад уже говорив:

— Я розкажу вам сьогодні про славну війну народів сколотів проти війська могутнього перського царя Дарія, що пішов великим походом на сколотів. Слухайте мене, старого Ормада, згадуйте разом зі мною про славу відважних сколотських воїнів, про мудрість сколотських воєначальників і вождів!

Голос Ормада, урочистий і глибокий, гучно лунав над майданчиком. І дивно було думати, що цей свіжий, міцний голос належав старезному дідові, який не міг уже рухатися без сторонньої допомоги…

— Великий і грізний перський цар Дарій завоював майже весь світ. Вогнем і мечем підкорив він собі чимало країн — і ніхто вже