Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

чужинців, то купка знатних скіфів була настроєна принаймні стримано, якщо не вороже. І в тому не було нічого дивного. Адже чужинці діяли як супротивники Дорбатая. А це неодмінно віщувало погані взаємини і в тими, на кого він спирався в своїй хитрій і підступній діяльності. Кожен в товаришів добре розумів це — і тому дуже серйозно сприйняв зауваження Івана Семеновича.

— Ти, Артемчику, краще вже не пий більше, — з турботливими нотками в голосі тихо сказала Ліда. — Знаєш, воно з незвички може погано впливати…

— Та я й не збираюся, — так само тихо відповів їй Артем. — Мене трохи нудить і від тієї оксюгали, що я випив з Варканом. Що не кажи, а оксюгала взагалі людям ні до чого… якщо її перебрати.

— І я так думаю, — ствердила дівчина.

Товстий пухнастий килим був дуже приємний. Артем з насолодою сів, випроставши ноги; справді, тут було дуже хороше відпочивати. Від тимчасової сп’янілості вже майже нічого не лишилося, голова знову була нібито свіжа. Тільки б вони не частували більше тією оксюгалою!..

Сколот плеснув у долоні — раз і другий. І миттю з’явилися служники. На високо піднятих руках вони несли їжу — блюда з вареним і смаженим м’ясом, від якого здіймалася густа пара. Інші служники несли великі казани з паруючою юшкою. Все це вони ставили на циновки й килими перед окремими групами скіфів.

Здавалося, вже не лишилося ніде вільного місця, а служники все приносили й приносили блюда з м’ясом і казани. Уже молодші скіфи, не додержуючись урочистих церемоній, почали їсти м’ясо, жадібно розриваючи його руками на шматки; але старші воїни і мисливці, довговусі поважні діди й батьки, не починали їсти, наче чогось чекаючи. Ще незалежніше трималася купка старшин-багатіїв, які навіть не дивилися на їжу. Вони все ще тихо перемовлялися, спідлоба поглядаючи на чужинців.

— А чого це у вас, Артеме, перев’язана нога? Невже вас поранило? — спитав геолог. Адже він не чув того, Що Артем і Ліда розповідали по дорозі Дмитру Борисовичу.

— О Іване Семеновичу, це досить дивна історія, яка не менш дивно закінчилася, — жваво відповіла Ліда. — Та мовчи, Артемчику, ти знову будеш ніяковіти і нічого до пуття не розкажеш, я знаю, — спинила вона юнака, який вже збирався втрутитися. — Артем виявив себе героєм на полюванні…

— Лідо, кинь!

— Не втручайся, я кажу! Він просто врятував життя Варкану і при цьому сам попав у небезпеку. А потім, внаслідок тих пригод у ліси став побратимом Варкана!

— Що таке?

— Ага, і це більше ніж бути братом, — вела далі захоплено Ліда. — Правда, Дмитре Борисовичу?

— Безумовно, Лідо, — відповів археолог. — Бо брати іноді можуть стати й ворогами. От як, скажімо, Сколот і Дорбатай. А побратим для скіфа — це більше ніж брат. Це людина, з якою він зв’язаний на все життя. От що.

Артем задумливо почухав брову:

— Власне, так мені й Ліда казала… і все одно це якось чудно…

— Нічого чудного немає. Це випливає з усього ладу такого племені, яке ще перебуває на родовому ступені розвитку. Родинні зв’язки — дуже важливі за таких умов. А коли скіф братається з вами, то цим він підкреслює, що ви стаєте для нього найближчим, кревним родичем. Це не щось другорядне, а найважливіша життєва подія. Розумієте?

— Розумію, — зітхнув Артем.

— І ще одне, до речі, — наче згадав щось Дмитро Борисович. — Тепер ви не маєте права ризикувати своїм життям.

— Правду сказати, я й не збирався. Але чому таке застереження, хотів би я знати?

— Тому, що за законами побратимства, коли вмирає один з побратимів, то слідом за ним мусить умерти й другий. Такий звичай, який ще більше підкреслює важливість цього обряду.

— Ну й ну, — виразно розвів руками спантеличений Артем. — Оце так зв’язали мене! Навіть померти не маю права самостійно!..

— Ви з Варканом тепер, Артемчику, наче справжнісінькі сіамські близнята! — пирснула Ліда. Юнак сердито глянув на неї і вже відкрив рота, щоб обрізати — адже вона завжди втручається з своїми дотепами! — але не встиг, бо Іван Семенович спинив його.

— Тихше, тихше! Встигнете потім обмінятися думками. Ви звертаєте на себе увагу. До речі, он служники несуть найурочистішу страву!

Чотири служники внесли на майданчик великого смаженого кабана, того самого дикого кабана, якого сьогодні вбили в лісі і який ледве не став причиною загибелі Артема і Варкана. Артем одразу пізнав люту голову і великі ікла страховища. Але тепер кабан утратив свій лютий вигляд. Він мирно лежав, підібгавши під себе ноги і простягши голову, як і личить підсмаженій туші.

Кабана поклали на килим перед Сколотом. Очевидно, це була найсмачніша скіфська їжа, бо тепер і сивовусі воїни, і мисливці присунулися ближче, поглядами знавців оцінюючи достоїнства величезної туші.

Сколот подав знак Варканові. Молодий скіф вихопив з піхов широкий і короткий кинджал і спритно розбатував смажену тушу на великі шматки. Служники розносили їх гостям. Але вечеря все ще не починалася.

Аж коли сам Сколот узяв у руки кусень м’яса і почав його їсти, тільки тоді почали їсти і всі інші: вечерю мав розпочинати її хазяїн, вождь. Скіфи їли жадібно, розриваючи м’ясо руками, лише дехто розрізував його ножем. Гарячий сік збігав по руках і обличчях, плямував одяг бруднив пухнастий килим. Втім, цього ніхто не помічав, всі були надто захоплені їжею. Навіть пихаті скіфи і багатії на цей час наче забули про свою гордість. Вони наминали м’ясо так само жадібно, як інші.

А служники все бігали й бігали. Тепер вони носили міхи з оксюгалою, клали їх перед гостями. Задзвеніли бронзові чаші. Запашна оксюгала щедро лилася з міхів. Голоси скіфів лунали дедалі гучніше.

Раптом Сколот підніс руку. Служник подав йому дві зв’язані докупи золоті посудини.

— Урочистий скіфський кубок, — прошепотів. Дмитро Борисович. — Наближається якась церемонія…

Сколот узяв ті посудини. Другий служник налив у них оксюгали з міху. Вождь схвально кивнув головою, високо підніс цю дивну подвійну чашу і подав її чужинцям, вітаючи їх.

— Це він п’є за наше здоров’я! — тихо сказала Артемові Ліда.

— Хай п’є, — так само тихо відповів він. — Аби мене не частували, бо мені на ту оксюгалу й дивитися огидно…

Старий вождь повільно й урочисто підніс посудини до рота, спорожнив їх, відірвавшися тільки для того, щоб перейти з одної з них до другої, — і кинув на землю. Вітальні вигуки залунали на майданчику. Гості, не гаючи часу, підносили свої чаші і спорожняли їх одну за одною. Від кибиток долинула пісня, яку співали жінки. Урочиста