Микола Миколайович Носов - Незнайко в Сонячному місті

Воно було червоне, велике й уже наполовину сховалося за краєм землі. Сонячне місто все ще було видно вдалині. Чорні силуети будинків неначе відбилися на яскравому диску сонця. Таким вони бачили Сонячне місто востаннє. Сонце опустилося за обрій, і місто ніби розтало в туманній далині.

Мандрівники зручно вмостилися рядком і почали згадувати, що трапилося з ними за день.

— Дуже дивно, як це нам пощастило за сьогодні всіх зустріти: і ослів, і Листочка, і міліціонера Свистунчика! Тепер я за них спокійний, — сказав Незнайко.

— Знайшов, чому дивуватися! — відповів Пістрявенький. — Було б дивно, якби ми їх не зустріли. Адже все це було чародійством.

— Шкода, що ми не зустрілися з Кубиком і не поїхали з ним подивитися будинки Кавунчика, — сказала Кнопочка.

— Дуже шкода, — погодився Незнайко. — Але я ще більше шкодую, що ми не поїхали з інженером Клепкою до Фуксії та Рибочки в Наукове містечко. Там, напевне, можна було б побачити багато цікавих речей.

— Сумно, звичайно, що ми не побували скрізь, де хотіли, — сказала Кнопочка, — але було б гірше, коли б ми залишали Сонячне місто без ніякого жалю. За хорошим завжди жаліють. Зате ми повинні бути раді, що в нас у Сонячному місті є братики!

— Ну, я і радий, — відповів Пістрявенький. — У мене братик міліціонер, а ви з Незнайком навіть не знаєте, хто ваші сонячні братики.

— Ну й що ж, — відповіла Кнопочка. — Я все одно рада, що вони в нас є, і завжди любитиму їх. Неначе треба добре ставитись тільки до тих, кого знаєш! Мені відомо, що мої сонячні братики — хороші коротульки, й цього мені досить.

Як тільки Кнопочка згадала про сонячних братів, усі поглянули на свої рукавички. Тепер у Незнайка одна рукавичка була зелена, а друга — червона, в Кнопочки теж одна рукавичка була зелена, але друга — синя, а в Пістрявенького була синя і червона.

— Дивіться! — сказала раптом Кнопочка. — Тепер ми з вами теж можемо мінятися. Хай Пістрявенький дасть свою червону рукавичку Незнайкові, і в Незнайка тоді будуть дві червоненькі; Незнайко дасть мені свою зелененьку, і в мене будуть дві зелені; я дам Пістрявенькому свою синю рукавичку, і в нього будуть обидві синенькі.

Вони швидко помінялися рукавичками й навіть засміялися, побачивши, як усе до ладу вийшло. На душі в них одразу стало так добре, як ніколи не бувало. Вони пригорнулися тісніше одне до одного й довго сиділи мовчки. Нарешті Кнопочка сказала:

— Давайте, братики, коли повернемось додому, теж нашиємо рукавичок і будемо розкидати, щоб і в нашому місті були сонячні братики. Гарно ж бути сонячними братиками!

День тим часом спливав. Червона хмарка, освітлена відблиском заходу, поступово зникла. В небі почали з'являтись одна за одною зірочки. Пістрявенький захотів спати. Голова його потрошку схилялася на груди, а сам він поступово схилявся вбік. Утративши, нарешті, рівновагу, він починав швидко падати на Незнайка, що сидів поруч, і наче хотів його клюнути носом, однак тут же прокидався й старався сидіти рівно.

— Ти що це? Ніби куняєш? — спитав Незнайко.

— Ні, це я просто жартю.

— Не «жартю» треба казати, а «жартую», — поправила його Кнопочка.

Кінчилися всі ці жарти тим, що Пістрявенький впав на бік та так і заснув. Кнопочка й Незнайко вклали його зручніше, схиливши на м'яку подушку сидіння, й сказали:

— Хай спить.

Вони не помітили, як і самі заснули; а коли прокинулися, побачили, що машина зупинилася посеред вулиці, а в обличчя їм світило сонечко, що вже викотилося з-за лісу.

— Ось так штука! Кудись приїхали… — сказав Незнайко, відчиняючи дверцята й вилізаючи з машини.

Кнопочка теж вийшла з машини й подивилася довкола.

— Ясно, — сказала вона. — Ми ж у Квітковому місті!

— Ах, правильно! — вигукнув Незнайко. — На те самісіньке місце приїхали, звідки виїхали. Ей, Пістрявенький! Уставай, ми вже приїхали.

Пістрявенький прокинувся і виліз з машини.

— Дивовижно, як швидко доїхали! — сказав він, позіхаючи на весь рот і протираючи руками очі.

— Добре мені діло — швидко! — відповів Незнайко. — Ти ж проспав цілу ніч. Уже ранок!

— Тоді, звичайно, нічого дивного нема! — сказав Пістрявенький. — Ну, я пішов додому.

Він заклав за спину руки в синеньких рукавичках і попрямував додому.

Незнайко зачинив дверцята машини. Машина одразу ж розвернулася сама собою і поїхала в зворотний бік. Незнайко й Кнопочка подивилися їй услід і пішли вулицею. Вони були дуже раді, що повернулися до свого рідного Квіткового міста, їм хотілося поблукати й подивитися на нього. Пройшовши вулицею, вони опинилися на березі Огіркової річки. За час їхньої відсутності, огірки розрослися так, що серед огудиння можна було заблукати, наче в лісі.

Незнайко й Кнопочка стали на крутому бережку, з якого було видно й ліс, і річку, й міст через річку, й усе Квіткове місто. Вранішнє сонечко позолотило дахи будинків, і вони світились оранжевим світлом, наче самі собою.

— Гарно в нашому Квітковому місті! — вигукнув, замилувавшись цією картиною, Незнайко. — А було б іще краще, коли б у нас побудували такі самі великі, красиві будинки, як у Сонячному місті.

— Бачиш, чого захотів! — засміялася Кнопочка.

— Та були б у нас парки, театри й веселі містечка! Та їздили б по вулицях автомобілі, автобуси й атомні автостільчики!

— Але ж жителі Сонячного міста трудилися, щоб зробити все це, — відповіла Кнопочка. — Саме нічого не зробиться.

— Але ж і ми можемо трудитися, — сказав Незнайко. — Якщо всі дружно візьмуться, то багато можуть зробити. Ось поглянь, ми всі взялись і побудували через річку міст. А один коротулька хіба побудував би? Звичайно, шкода, що в нас чарівної палички нема. Можна було б тільки махнути — й усе місто було б, як Сонячне.

— От і видно, Незнайку, що ти ані крапелиночки не порозумнішав. Ти завжди мріятимеш про чарівну паличку, щоб як-небудь прожити без труда, щоб усе за щучим велінням робилося. А я, наприклад, аніскілечки не шкодую за цією паличкою. Адже чарівна паличка — це велетенська сила, й коли така сила попаде в руки не дуже розумному коротульці, як-от тобі, то замість користі може вийти сама тільки шкода. Я на твоєму місці побажала б собі замість чарівної палички трошки розуму. В кого розуму досить, тому й чарівної палички не потрібно.

— Ну, Кнопочко, я ж не шкодую за чарівною паличкою! Просто я думав, що ти шкодуєш. Чому ж ти дорікаєш мені?

— Тому, що я хочу, щоб ти був хорошим.

— Як? — викрикнув Незнайко. — І ти теж хочеш?

— Еге ж. А хто ж іще цього хоче?

— Ну, є тут у мене