Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

— Гаразд, — відповів Уленшпігель.

— А в пляшці в тебе вже нічого не залишилось?

— Нічого, — була відповідь.

Вони сіли на візок, і осел, жалібно ревнувши, рушив з місця.

А пес, добре пообідавши, побіг своїм шляхом і навіть не подякував.

2

Візок їхав собі по греблі між ставком і каналом, а Уленшпігель задумано гладив на своїх грудях ладанку з попелом Клаасовим і питав сам себе, чи те видиво постало перед ним наяву чи вві сні, чи духи поглузували з нього, чи загадкою сказали, що він справді повинен знайти, щоб зробити щасливою рідну землю.

Хоч як він намагався відгадати цю загадку, але не міг збагнути, що воно значить — Семеро і Пояс.

І він думав: мертвий імператор, живий король, правителька Маргарита[121], папа римський, великий інквізитор[122] та генерал ордену єзуїтів[123] — це тільки шість жахливих катів його вітчизни, яких би він спалив без усякого жалю. Виходить, це були не вони, до того ж їх було легко знайти. Отже, тих Сімох треба шукати десь-інде.

І він все повторював подумки:

Як тільки північ обгорне захід —

Все лихо згине.

Полюби Сімох

           І Пояс.

— Ах! — говорив він собі, — в смерті, в крові, в сльозах шукати Сімох, спалити Сімох, любити Сімох! Мій бідний розум мішається — хто ж палить тих, кого любить?

Візок проїхав уже чималий шмат дороги, коли вони почули на шляху чиюсь ходу і голос, що співав:

Чи не бачили ви, люди,

Де мій милий гуляє?

Ходить, бродить скрізь і всюди.

            Де він є?

Мов орел ягня, зненацька

Вкрав він серденько моє.

Хоч безвусий він, та хвацький.

            Де він є?

Передайте: Неле тужить

І не спить, не їсть, не п’є.

Де ти, Тілю, де ти, друже?

            Де ти є?

Як без голуба голубка

У жалю гнізда не в’є,

Так марніє вірна любка…

            Де він є?

Уленшпігель штовхнув Ламме в живіт і сказав йому:

— Не сопи так, череваню.

— Ах, — зітхнув Ламме, — це дуже важко для такого товстого чоловіка, як я.

Та Уленшпігель вже не слухав його, а, сховавшись за полотняний верх візка і вдаючи п’яничку, що охрип з перепою, заспівав:

Їде милий твій на возі,

Коло нього черевань,

Що наївсь, напивсь в дорозі.

Недалечко ми, поглянь!

— Тілю, — сказав Ламме, — у тебе сьогодні злий язик.

Уленшпігель, не слухаючи його, висунув голову в діру халабуди і сказав:

— Неле, чи впізнаєш мене?

Вона аж стенулася від переляку і, плачучи й сміючись водночас, з мокрими від сліз очима сказала:

— Бачу, бачу тебе, поганий зраднику!

— Неле, — сказав Уленшпігель, — якщо ти хочеш мене бити, то в мене є добра палиця, вона швидко дошкулить, а від її сучків надовго залишиться знак.

— Тілю, — запитала Неле, — ти пішов шукати Сімох?

— Атож, — відповів Уленшпігель.

Неле несла напхом напхану торбину і, подаючи її Уленшпігелеві, сказала:

— Тілю, я подумала, що негаразд чоловікові, рушаючи в мандри, не мати з собою смаженої гуски, шинки, гентської ковбаси. То ось на і згадуй мене, коли їстимеш.

А що Уленшпігель, дивлячись на Неле, і не думав брати торбу, то Ламме, просунувши голову в другу діру, гукнув:

— Передбачлива дівчино, якщо він не візьме, то лише тому, що з нього неабиякий забудько. Давай мені шинку, а з нею й гуску, а на додачу й ковбасу; я все збережу для нього.

— А це що за пика? — запитала Неле.

— Це, — відповів Уленшпігель, — жертва шлюбного життя. Він би висох з горя, як яблуко на черені, коли б не підживлявся безнастанною їжею.

— Ти правду сказав, мій сину, — зітхнув Ламме.

Яскраве сонце добре напекло голову Неле. Вона накрилася фартушком. Бажаючи побути з нею на самоті, Уленшпігель мовив до Ламме:

— Ти бачиш жінку, що он там іде лукою?

— Бачу, — відповів Ламме.

— А впізнаєш?

— Ой леле, — сказав Ламме, — хіба ж це моя дружина?

— Ти не ймеш віри, сліпий кроте?

— А як це не вона? — сказав Ламме.

— Ти ж нічого не втратиш. Он ліворуч на північ стоїть kaberdoesie[124], де ти знайдеш добрий bruinbier. Ми там зустрінемося з тобою. А ось і шинка, щоб викликати спрагу.

Ламме зліз із візка і щодуху побіг до жінки на сіножаті. Уленшпігель сказав до Неле:

— Йди до мене.

Допомігши їй вилізти на візок, він сів біля неї, зняв їй з голови фартушок, скинув з пліч накидку і, цілуючи її без кінця, запитав:

— Куди ти йшла, кохана?

Вона не відповіла нічого від щастя й захвату. Уленшпігель у такому ж захваті сказав до неї:

— Нарешті ти зі мною! Квіти шипшини в живоплотах не такі рожеві, як твоє свіже личко. Ти не королева, але дозволь мені покласти на тебе корону з поцілунків. Твої ніжні рожеві ручки Амур створив для обіймів! Дівчино моя кохана, чи не боляче твоїм плечам від обіймів грубих моїх рук? Метелик легко сідає на пурпурову гвоздику, а чи не зав’яне твоя світлосяйна краса від дотику такого, як я, незграби? Бог на небі, король на троні, сонце в недосяжній височині, але я і Бог, і король, і світло сонця, коли сиджу отак біля тебе! Кучері твої м’якші від шовку! Неле, я навіснію, шаленію, мов божевільний! Але ти не бійся мене, моя кохана. А яка маленька в тебе ніжка! Чому вона така біла? Чи не мили її в молоці?

Вона хотіла встати.

— Чого ти боїшся? — сказав Уленпшігель, — чи не сонця, що світить на нас і всю тебе золотить? Не заплющуй очей. Подивись, який прекрасний вогонь ти запалила в моїх очах. Слухай, кохана, слухай, дорога: це час полудневого мовчання. Селянин вдома споживає полудень о такій порі, чому ж і нам не зажити кохання? Я б ціле життя просидів біля твоїх колін — усе гладив би їх та гладив!

— Облеснику ти, — мовила Неле.

Пресвітле сонце пробивалось до них крізь нап’яте полотно, жайворонок співав над луками, а Неле схилила голову на плече Уленшпігеля.

3

Тим часом вернувся Ламме — він був мокрий від поту і пирхав, як дельфін.

— Ой лихо мені, — бідкався він, — народився я під нещасливою зіркою. Побігши щодуху за тою жінкою і наздогнавши її, я побачив, що то зовсім не моя дружина. Вона значно старіша, на вигляд їй можна дати років сорок п’ять, та ще й носить чепець, отже, вона незаміжня. От вона мене й