Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

«Я шукаю свою дружину, яка мене покинула, — відповідаю лагідно, — а прибіг до вас, бо мені видалось, ніби це вона».

Стара дівка гримнула, щоб я вертався назад, звідки прийшов, а жінка моя, мовляв, добре зробила, що покинула мене, бо всі чоловіки — негідники, гультяї, зрадники, паскудники, єретики, спокусники дівчат, хоч би й поважного віку, і коли я не заберуся під три чорти зі своїми тельбухами, і то якнайшвидше, — вона нацькує на мене собаку.

Я дуже злякався і кинувся тікати, бо коло її ніг лежав здоровенний пес. Перебігши за межу її поля, я сів у конюшині відпочити і хотів був трохи підживитись твоєю шинкою. Аж нараз чую — позад мене шурхіт. Глянув, а то псище старої дівки. Він уже не гарчав, а лагідно махав хвостом, мабуть, просячи шинки. Я дав йому кілька невеличких шматочків, коли бачу, біжить його хазяйка і кричить:

«Гуджа його, гуджа гицля, мій песику!»

Я — навтіки, а за мною вслід пес, схопив мене за штани і вирвав клапоть разом з м’ясом. Розлютившись від болю, я потяг його ломакою по передніх лапах і вже напевне перебив хоч одну, бо він упав, репетуючи по-собачому: «За що? Змилуйтесь!» Ну я й змилосердився. А хазяйка, не маючи і каміння, почала жбурляти на мене грудками. Тоді я знову навтіки від неї.

Ой лихо! Чи то ж не жорстоко, чи то ж справедливо, що вона мститься на мені, невинному бідоласі, за те, що не знайшла собі жениха, бо дуже бридка?

Я тяжко засмутився і подався до корчми, яку ти мені показав: думав, bruinbrer розвіє мою журбу. Але й тут мені не пощастило, бо, ввійшовши, бачу бійку, чубляться чоловік і жінка. Я попросив їх, якщо їхня ласка, припинити баталію, щоб можна було випити дзбаночок, так кухликів до шести. Але жінка — справжня stokfisch (суха тріска), розлючена, як відьма, крикнула мені: коли я негайно не піду геть, то вона почастує мене тим самим дерев’яним черевиком, яким гладить по голові свого чоловіка. І ось, друже мій, я тут, мокрісінький від поту, втомлений і голодний як пес. Чи нема в тебе чого-небудь попоїсти?

— Є, — відповів Уленпшігель.

— Оце гаразд! — гукнув Ламме.

4

Отак усі вони вкупі й рушили в дорогу. Ослик, прищуливши вуха, потяг візка.

— Ламме, — сказав Уленшпігель, — ось нас тут четверо в чесній компанії: ослик, тварина Божа, скубе собі то тут, то там будяки; ти, добродушний товстунчик, шукаєш дружину, яка тебе покинула, потім ось вона, лагідне створіння з ніжним серцем, що знайшла того, хто її не вартий, тобто мене, четвертого.

Отже, дітки, сміливіше вперед! Бо листячко жовтіє, небо яснішає, скоро тумани осінні закриють ясне сонечко, прийде зима — прообраз смерті — і вкриє сніговим саваном тих, хто спочиває в сирій землі, а я все шукатиму щастя для рідного краю. Бідолашні небіжчики — ти, Сооткін, що вмерла з горя, ти, Клаасе, спалений на вогнищі! Ти, дубе, зелений і добрий, ти, плющ кохання, я ваш паросток, я тяжко страждаю і помщуся за вас, бо дорогий мені попіл б’ється в груди мої.

Ламме сказав:

— Не треба оплакувати тих, хто вмер за правду.

Та Уленшпігеля не покидали важкі думи, і він раптом сказав:

— От і прийшов час нашої розлуки, Неле. Розлучаємося ми надовго, а може, я ніколи більше не побачу твого милого личка.

Неле дивилася на нього, і її очі блищали, мов зорі.

— Покинь цей візок, — мовила вона, — і підемо зі мною в ліс. Там у нас буде смачна їжа. Я знаю всілякі рослини і вмію приваблювати птахів.

— Дівчино, — озвався Ламме, — не гаразд ти робиш, що намагаєшся затримати Уленшпігеля на його шляху. Він же повинен шукати Сімох і допомогти мені знайти мою дружину.

— Та хоч не зараз, — плачучи, сказала Неле, ніжно усміхаючись до свого Уленшпігеля.

А той, побачивши її сльози, мовив до Ламме:

— Як захочеш мати халепу, то зразу ж знайдеш свою дружину.

— Тілю, — звернувся Ламме до Уленшпігеля, — то ти заради цього дівчиська ладен мене покинути самого в цьому візку? Ти зовсім не відповідаєш мені і думаєш про ліс, де немає ні Сімох, ні тим більше моєї дружини. Краще пошукаємо її отут, на шляху, де так добре їхати візком.

— Ламме, — сказав Уленшпігель, — у тебе ж є повна торбина їжі, отже, ти не вмреш з голоду, поки доїдеш без мене до Коолькерке, а там я тебе наздожену. Тобі навіть краще поїхати туди самому, бо там ти швидше дізнаєшся, де шукати дружину. Слухай і затям: проїдеш помаленьку на цьому візку три милі, там буде тобі Коолькерке, що значить Холодна церква, а зветься вона так тому, що її з усіх боків обвівають вітри, як і багато інших церков. На дзвіниці там стирчить флюгер у вигляді півня, який обертається на всі боки од вітру на іржавих завісах. Його скрипіння показує бідолашним чоловікам, які втратили своїх любок, куди йти, щоб знайти їх. Але треба спочатку вдарити ліщиновим прутом сім разів по кожній стіні дзвіниці. Зарипить завіса від північного вітру — іди на північ, але обережно, бо північний вітер — це вітер війни; від південного — поспішай, бо це вітер кохання; від східного — мчи щодуху, бо то вітер світла й радощів, а як від західного — то не поспішай, бо це вітер дощів і сліз. Їдь, Ламме, їдь у Коолькерке і чекай там на мене.

— Гаразд, їду, — мовив Ламме, рушаючи в дорогу.

А тим часом, поки Ламме їхав до Коолькерке, теплий і сильний вітер гнав по небу, наче отари якихось чудовиськ, сиві хмари. Дерева шуміли, мов хвилі розбурханого моря.

Уленшпігель і Неле довго вже блукали вдвох по лісу. Уленшпігель зголоднів. Неле шукала солодкого коріння і не знаходила нічого, крім жолудів і поцілунків свого коханого.

Уленшпігель поставив сильце і почав насвистувати, щоб скликати птахів: він хотів упіймати кілька на печеню. Соловейко сів на гілку біля Неле, та вона відігнала його, краще, мовляв, нехай співає. Прилетіла вільшанка, Неле і її пожаліла, бо вона була така мила, горда. Потім прилетів жайворонок — Неле сказала йому, нехай він собі летить у небо і співає гімн природі, ніж має тріпотіти на смертоносному вістрі рожна. І вона правду казала, бо Уленшпігель тим часом розіклав вогонь, загострив палицю для рожна і тільки й чекав на якусь жертву.

Та птахи більше