Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

От швець взявся за черевики, та так плаче, що й сказати не можна — йому бідному і вмирати не хочеться самому, і діточок дрібненьких не хочеться покинути сирітками, а король каже:

— Не плач, чоловіче, я колись трохи учився шити, може, Бог дасть, як-небудь і догодим королівні.

От чоловік ліг спати, а король вийшов на двір, подивився, що нема нікого кругом, він скоріш махнув ключами навхрест. Став палац такий, як був під землею. Він тоді скоріше всередину, як зачав по скринях ритися, як зачав, то аж доти рився, поки не найшов черевички в одній скрині, вискочив із палацу, махнув ключами — знову палац звернувся у трубочку, він взяв його в кишеню, черевички зав’язав в платочок і поставив на столі. Вранці лиш стало на світ благословитися — проснувся хазяїн, дивиться, а приймак його спить і черевичків не видно.

— Що ж ти, — каже, — чоловіче, зі мною наробив? Я ж тепер пропащий навіки — осиротив ти моїх діток.

— Не плач, чоловіче, я вже черевики пошив, ти тільки віднеси їх і віддай.

От він як розвернув платочок, так у хаті аж засвітило. Він тоді зрадів, сердешний, скоріше одівся і поніс. Вона побачила і пізнала, зараз догадалась, що король уже вибрався на цей світ, і каже:

— От що до ладу, то до ладу — добрі черевики! Ну, коли ти такий майстер, так зроби мені до шлюбу ще сукню.

От цей чоловік вертає додому та знову плаче, — плаче сердешний так гірко, як мала дитина.

— Оце, — каже, — захотілося їй мене зі світа звести. Я швець і то поганий, а вона мені загадала кравецьку роботу, я зроду й голки в руках не держав.

Приходить додому і розказує:

— Ти, чоловіче, мене від смерті врятував уже, а тепер уже не врятуєш — загадала мені шить сукню, а я й голки не вмію в руках держати.

— Не журись, — каже йому наймит, — якось, як Бог дасть, пошиємо.

— Е, де там тобі пошиємо! Тут, певно, і матерії не можна дістати такої, щоб їй подобалась, піду куплю.

Пішов, приніс, якої міг найти кращої, і плаче знову сердешний.

— Не плач, — каже йому король, — якось воно буде, лягай спати. Може, я пошию.

От як лягли усі спати — він знову вийшов на двір, махнув навхрест ключами — став знову палац такий, як був під землею. Він скоріше кинувся по скринях, найшов сукню таку, що їй більше всього подобалась, оббіг кругом палацу три рази з ключами — палац звернувся в трубочку, він взяв у кишеню і ліг спати.

Встає хазяїн вранці, уже б то й треба нести тую сукню, а тут ще й досі висить на кілочку та матерія, що вчора набрав, плаче сердешний.

— Чого це ти плачеш? Я уже сукню пошив, тільки однеси.

— А де ж вона?

— Та он в платку на столі.

Той як розвернув — аж у хаті засіяло. От він зрадів, одягся і поніс.

— Оце, — каже, — сукня як раз мені до смаку прийшлась. Ну, коли ти такий майстер, то зроби ж мені до завтра міст од мого палацу аж до самої церкви. Я завтра піду вінчатися.

Пішов той швець, плачучи, додому. Король його побачив і питає:

— Чого ти, — каже, — плачеш?

— Як же мені не плакати, коли мені знову загадала збудувати на завтра міст од палацу аж до самої церкви.

— Не журись, я тобі і тут в помочі стану. Лягай краще та спи.

Король вийшов на двір, як уже всі спали, махнув ключами — зробився палац, він туди пішов, знайшов той міст, що складений був, — розміряв, як раз вистачило. Тоді він взяв сокирку — ходить по містку і стукає то там, то сям. Королева дивиться в вікно вранці-ранесенько — аж міст готовий, тоді вона одяглась, вийшла на міст, стала придивлятися до того майстра, що стукав сокиркою, пізнала на руці свій перстень, що вони помінялись, як виходили на цей світ, зраділи обоє, поцілувались, пішли до церкви і взяли шлюб. А того генерала, що хотів з нею шлюб узяти, розстріляли, а сам став, як перше, королювати.

Король-змій

Був собі багатий купець, і була у нього дочка, та така гарна, така гарна, що не здумать, не згадать, ні пером описать. Він її дуже любив і все багатство ховав для неї. А багатий він був такий, що гроші міркою міряв: а лавок (крамниць) і не перелічити. І в одній лавці був у нього прикажчиком бідний христянин-сирота. Побачила цього прикажчика дочка та й сподобався він їй дуже, так, що без нього життя їй не миле. Замітив це батько її і задумав того прикажчика з світа звести. Ото призиває його до себе та й каже:

— Поїдеш зараз у дорогу. Нà тобі оцей лист: одвези його аж в четверте королівство, до короля-змія, і вирви для мене з того змія три пера.

Зібрався той прикажчик і пішов.

Іде та й іде, іде та й іде, приходить в перше королівство та й каже:

— Ведіть мене до пана!

От і приводять його до пана, а він і питає:

— Чого тобі треба?

— Я прийшов, — каже, — спитати, де живе король-змій?

— Еге, — каже король, — до змія ще далеко. Послухай-но мене, чоловіче! Була у мене криниця, та з такою водою, що як слабий умиється, то зараз відчуняє, а тепер та вода зіпсувалась. Якби ти її зробив такою, як вона перше була, — я б тобі дав півкоролівства.

— Ні, не можу, — каже прикажчик, — але я надумаюсь.

От він пішов собі далі. Іде та й іде, іде та й іде, приходить у друге королівство, йде до короля і питає:

— Чи ще далеко до короля-змія?

— Е, — каже король, — до змія ще далеко. Послухай, чоловіче, що я тобі скажу. Була у мене яблуня така, що родила золоті яблука, а тепер вона усохла. Чи не знаєш ти, щоб їй зробити, щоб вона знову родила, — я б тобі дав за те півкоролівства свого!

— Ні, — каже, — не знаю, але подумаю.

І пішов, іде та й іде, іде та й іде. Приходить у третє королівство, а в тім королівстві король звелів, що як хто прийде в його королівство, щоб зараз вели до нього. От і приводять того прикажчика до короля. Він і каже:

— Була в мене дочка дуже гарна, вийшла вона раз на спацер (прогулянку) та й вже більше не вернулась