Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Аж ось настає очікувана мить. Єста підводиться і йде по свою наречену. Йому треба перейти сіни, а там двері відчинені навстіж. Єста зупиняється і визирає надвір, у темну піч… І чує, чує…

Чує. бовкання дзвонів і рев водоспаду. Чує, як гуркоче крига і тріщать колоди, як збунтовані хвилі співають зухвалу переможну пісню волі.

Забувши про все, Єста кидається надвір. Нехай собі гості стоять з піднятими келихами хоч до судного дня, йому тепер байдуже. Нехай чекає наречена, а промова патрона Юліуса нехай замре в нього на вустах. Цієї ночі не буде заручин, не приголомшить шановних гостей несподівана новина.

Тепер начувайтеся, збунтовані хвилі, тепер вам за волю справді доведеться боротись! До водоспаду йде Єста Берлінг, у людей тепер є керівник, що запалює в наляканих серцях відвагу. Оборонці стають на мур, і починається запеклий бій.

Послухайте, як він орудує людьми! Дає накази, кожному знаходить роботу.

— Нам треба світла, найперше світла, мірошників ліхтар тут не поможе. Гляньте, он там лежать купи хмизу, перенесіть його на кручу й запаліть! Це завдання жінкам і дітям. Тільки швидше! Зробіть велике багаття, і хай горить! Воно й нам присвічуватиме, і його далеко буде видно, може, хтось побачить і прийде нам на допомогу. Та пильнуйте, щоб вогнище не згасло! Несіть солому, хмиз, хай ясне полум’я здіймається аж під хмари!

А ось і вам робота, чоловіки! Тут є колоди й дошки, збивайте заслону, ми її поставимо перед старою греблею. Швидше, швидше до діла! Міцно збивайте, щоб витримала! Готуйте каміння і мішки з піском, спустимо їх разом з заслоною! Швидше вимахуйте сокирами, стукайте молотками, хай свердла й пилки вгризаються в сухі дошки!

А де хлопці? Сюди, гульвіси! Шукайте жердини, шукайте очепи і мерщій до роботи! Гайда на греблю, не бійтеся хвиль, що шумують, сичать і бризкають білою піною! Відбивайте, послаблюйте, спиняйте навалу хвиль, що від неї тріщить гребля! Відпихайте колоди й крижини, скидайте їх униз, а як не буде іншої ради, то тримайте зрушене каміння руками! Вгризайтеся в них, хапайте їх у залізні обійми! До бою, хлопці, до бою, гульвіси! Ану швидше на греблю! Будемо змагатися за кожен корх землі.

Сам Єста стоїть спереду, на краєчку греблі, на нього бризкає піна, здригається під ногами кам’яний мур, гуркочуть, скаженіють хвилі, а його шалене серце впивається небезпекою, тривогою, боротьбою. Він сміється, жартами підбадьорює хлопців, що метушаться навколо нього. Такої гарної ночі йому ще зроду не доводилось переживати.

Робота швидко посувається вперед, палає багаття, гупають сокири, гребля тримається.

Решта кавалерів і гості теж з’являються коло водоспаду. Надбігають зблизька й здалека люди. Всі працюють: хто збирає хмиз, хто збиває колоди, хто насипає в мішки піску,’ а хто змагається з хвилями на розхитаній греблі, що дрижить лід ногами.

Нарешті заслона готова, лишилося спустити її у воду перед старою греблею. Тримайте ж напоготові каміння й мішки з піском, очепи й мотуззя, щоб її не вирвала вода, щоб перемогу здобули люди, а приборкані хвилі знову стали покірно працювати на них!

Раптом у рішучу хвилину Єста помічає жінку, що сидить при березі на камені. Сидить, дивиться на хвилі, і полум’я з багаття освітлює її постать. Єста, звичайно, не може добре її роздивитися, заважають бризки й сутінки, але він водно поглядає в той бік. Раз по раз кортить йому зиркнути на неї. Йому здається, наче вона має саме до нього якусь справу.

Серед сотень людей, що метушаться й працюють на березі річки, тільки вона єдина не ворушиться, і Єста ненастанно звертає до неї погляд, крім тієї жінки, нікого не бачить.

Вона сидить так довго, що, либонь, уже змокла наскрізь, бо хвилі досягають їй до ніг і оббризкують їх піною. Одяг на ній темний, на голові чорна хустка; вона сидить, зіщулена, спершись на руку, і не. зводить очей з краю греблі, де стоїть Єста. Ті пильні очі ваблять його, притягають до себе, хоч він навіть не може розгледіти рис її обличчя. Він більше ні про що не годен думати, тільки про жінку, що сидить на березі, коло самої води. «То, мабуть, русалка з Левену запливла в річку й хоче мене звабити та з світу звести, — думає Єста. — Сидить там і все манить мене. Треба її прогнати».

І всі ті білоголові хвилі починають йому здаватися військом жінки в чорному. Це вона їх викликала, вона їх веде на бій із ним. «Треба таки прогнати її», — вирішує Єста.

Він хапає очепу, зіскакує на берег і біжить до жінки.

Єста залишає своє місце на самому краю греблі, щоб прогнати русалку. Тієї тривожної миті йому здалося, ніби проти нього повстали всі лихі сили підводних глибин. Він не усвідомлював своїх думок і вчинків, знав тільки, що мусить прогнати від берега ту жінку в чорному.

Ох, Єсто, навіщо ти залишив своє місце такої відповідальної хвилини? Довга низка чоловіків тягне вже на греблю докінчену заслону. Готові вже линви, каміння, мішки з піском, щоб пригнітити її й затримати на місці. Люди стоять і чекають наказу. А його немає. Не чути голосу того, хто дає тут усьому лад.

Авжеж, не чути ані голосу його, ані наказу, бо Єста Берлінг женеться за русалкою.

Доводиться ставити заслону без нього. Хвилі розступаються, заслона опускається в глибину, а за нею летить каміння і мішки з ліском. Та як можна виконати велику справу без керівника? На греблі немає ладу, людям бракує обережності. Хвилі ще завзятіше йдуть у наступ, шалено кидаються на нову перепону, змітають мішки, рвуть лннви, зрушують камені. І перемагають, перемагають! Глузливо, зловтішно підносять на свої дужі плечі цілу споруду, рвуть її, торсають і врешті оволодівають нею. Геть цю нікчемну заслону, геть її в Левен! Тоді знову беруться до розхитаної, беззахисної греблі.

А Єста Берлінг женеться за русалкою. Вона бачить, як він біжить до неї з очепою, і лякається. Спершу вона ніби хоче стрибнути у воду, але отямлюється й тікає на суходіл.

— Гей, русалко! — гукає Єста й замахується очепою.

Вона кидається у вільхові зарослі, заплутується в гущавині й спиняється.

Тоді Єста шпурляє очепу, підходить до неї і бере за плече.

— Пізно ви нині гуляєте, графине, — каже він.

— Пустіть мене, пане Берлінгу. Мені треба вертатись додому.

Він зразу ж слухняно йде від неї.

Одначе графиня сьогодні не родовита дама, а просто добра жінка, пригнічена думкою, що вона довела когось до