Василь Биков - Мертвим не болить

починається сонний гомін, штовханина. Поспішають жінки з вузлами й торбами. Чалапають заспані діти. Звісивши з плечей зв'язані валізи, штовхаються до виходу дядьки. Дівчинка років п'яти, недбало одягнена, волочить напхану чимось доверху сітку. Її знервована мама з клунками сердито покрикує на неї. Ззаду жінка на високих каблуках і заспаний, в коротких штанцях хлопчик. Хлопчик незадоволено тре очі, мама його вмовляє. В обох руках у неї коробки, дерев'яний автомобіль, триколісний велосипед і навіть дві червоні кульки. Хлопчик надокучливо ниє. А, мабуть, ровесник цій дівчинці. Хвацький молодий лейтенант обережно веде під руку стареньку, згорблену бабусю в плюшевому жакеті. Підполковник у сірому плащі несе на плечі великий рожевий обруч — для вправ своїй жінці, що постаріла десь у далекому лісовому гарнізоні. Обминаючи зустрічних, я помалу піднімаюся на другий поверх — там тепер вільні лави. Не зашкодило б подрімати. До мого поїзда ще довго чекати.

Вільних місць, проте, тут небагато. Біля вікна у самісінькому кутку половина незайнятої лави, і я з насолодою випростую на підлозі ноги. Зрештою, ноги не зовсім відповідне до мене слово. Спину підпирає бильце. Не дуже зручно, але втомлене тіло задоволене. Поруч куняє якийсь хлопчина в чорному піджаку і картатій сорочці. Кашкет його вже на підлозі, голова дедалі нижче, нижче хилиться до колін, і коли, здається, доторкнеться до них, хлопець прокидається. Переляканими очима розгублено роззирається навсебіч і знову починає дрімати.

Невідомо, чи вижив у цій війні Сахно. Хоч такі люди не дуже перебірливі, не гребують ніякими засобами, живучі. І коли так сталося, що він залишився живий, я впевнений: він знову той самий. Протягом усього життя він вдосконалювався в одному ремеслі — примушувати. На інше просто не здатний. Я знаю, від зустрічі з ним мені також не буде радості. Він з породи Горбатюків, і десяток років для того, щоб він перевиховався, — занадто малий термін.

Треба було мати надзвичайну, як на ті часи, здатність проникати в людські душі, щоб запідозрити у Сахні потенційного зрадника. Мені, в кожному разі, таке й приснитися не могло. Здавалося, що це залізний в своїх переконаннях фанатик, безпощадний не лише до інших, а й до себе в ім'я тієї справи, якій служив. Правда, я й раніше вважав його негідником, але на підставі саме тієї безжальної категоричності, яка межує із жорстокістю, гіпертрофованим службістським формалізмом, через його здатність безпідставно використовувати кожну дрібницю як привід для докору і звинувачення. Зрештою, у той час ці якості не прийнято було вважати негативними.

А насправді він завжди мав подвійне дно. Він не придбав його тим надвечірком у трубі або потім під впливом якихось особливих обставин. Тепер я розумію: він таким був усе життя. Він зовсім не був кременем, яким намагався виглядати, бо був безпринципний і гнучкий. Що б він не робив, найперше думав про себе — про свою кар'єру й вигоду для себе. Інше його не хвилювало.

Однак я все-таки втомився. Очі заплющуються, а притишений гомін наче міцнішає, ніби зосереджується в моїй голові. Сну немає, але тіло в якомусь туманному змертвінні, його опановує абсолютна нерухомість. Тільки думки, образи, уривки невиразних фраз рояться в голові.

За великим вікном навпроти періщить травневий дощ. Неначе заворожена його невгамовністю, вдивляється у спітнілу шибку жінка. Певно, із села. Блискучі гумові чоботи. Проста спідниця. Темна жакетка. На голові старанно пов'язана чорна в червоних квітках хустка. Невеселе, зосереджене на чомусь своєму обличчя її зі зморшками на лобі виглядає немолодим і втомленим. Мабуть, вона моя однолітка або трохи молодша від мене і, мабуть, самотня. Я не знаю чому, але щось невловно видає в ній багаторічну гіркоту життя. Зрештою, де ж візьметься щастя. Де ті ровесники, з ким промайнула її молодість? Їм проклята війна відміряла лише по двадцять. Вічно молоді й нежонаті, мовчки сплять вони в тисячах братніх могил на широкому просторі від Волги до Ельби. І вічна самотність тліє у згаслих від праці та клопотів, дочасно зістарілих очах їхніх колишніх подруг.

Отак, може, десь і Юркова Ліда. Пам'ятаю, з яким нетерпінням в училищі вихоплював він із рук днювального її листа, розмальовував кольоровими олівцями. Які вони були ніжні й віддані. Це було яскраве кохання, про яке я мріяв цілу свою молодість. Я заздрив їм. Де вона тепер, його Ліда?

Жінка біля вікна поправляє на голові хустку, запинається в жакетку. Біля її ніг невеличка руда валізка. Звідки й куди вона їде? Яка доля керує, видно, невеселим її життям? Що її відокремлює від людей у цій залі, що кличе в самотність безсонної ночі?

Ні, я не хочу бачити Юркову Ліду такою, виснаженою на чоловічій роботі, дочасно спрацьованою, з байдужістю в очах. Я не хочу такого уявляти. Відмовляюся таке розуміти. І не в змозі позбутися в думках вірогідності саме такої її долі.

Ех, Юрко, Юрко! Ти найгостріший біль у моєму житті. Ти незагоєна рана. Інші позагоювалися, а ти болиш, кривавишся, мабуть, тому, що ти рана у серці. Сумління моє підрізане твоєю загибеллю, від якої я не можу очуняти вже стільки років.

Так, я винуватий також. Винуватий перед тобою й твоєю мамою, про яку ти найбільш непокоївся в житті. Я не забув її адреси. Але що я міг написати їй? Каюся, я довго вагався і десь через два роки після війни відправив їй листівку з повідомленням, що ти без вісті пропав під Кіровоградом. Це була маленька хитрість, я думав, як зробити найліпше. Я знав твою маму з її листів до тебе, кожен з них був на чотирьох сторінках, під номерами. Я не забув, як хвилювалася вона за тебе. Але я пам'ятаю також, що вона ніколи не просила тебе, як інші, будь-що зберегти життя. Вона закликала тебе, коли настане твій час, не забути, що ти радянський офіцер і комсомолець, і вчинити так, як вимагає від тебе твій обов'язок. На інше вона не могла погодитись.

І невдовзі я дістав від неї відповідь. Невеличкий лист, декілька скупих слів святої материнської неправди. Вона писала, що ти загинув як герой у нерівному бою. І що вона пишається тобою. Чи міг я після цього повідомити їй всю правду про твою загибель?

Що ж, я винюся перед тобою й каюся. Але ми розумнішаємо з часом, а воювати нам довелося зеленими хлопчаками. Тепер би я так не зробив. Я б постарався не віддалятися від тебе, як сталося це в тій трубі на кіровоградському переїзді. Тепер я