Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

вони відповідали, що тут вони менше терплять від «хрипоти та шмарків», ніж тоді, коли жили над річкою в сусідній затишній долині.

Вечір 28 березня 182… року був саме з тих, що спонукали добрих людей до таких висловів співчуття. Страшна злива з бурхливим вітром безперестану била в стіни, у круті схили та огорожі, немов хмари довгих стріл у битві під Кресі[101]. Вівці та інші свійські тварини, що лишилися на ніч просто неба, поставали головами за вітром, а дрібним пташкам, які тулилися по колючих чагарниках, роздимало хвостики, неначе вивернені маленькі парасольки. По причілку хатини текла вода, а зі стріхи хлюпали на стіни цілі ручаї. А проте сьогодні побиватися за вівчаря було б аж ніяк не до речі, бо цей безжурний селянин запросив до себе чималу компанію на хрестини своєї меншої доньки.

Гості поприходили ще до дощу і тепер купчились у великій кімнаті, заглянувши в яку о восьмій годині цього багатого на події вечора, кожен подумав би, що затишнішого куточка, як на сьогоднішню негоду, й бажати нема чого. Про те, хто живе в цій хатині, промовисто сповіщали порозвішувані над каміном блискучі гаки вівчарських гирлиг найрізноманітніших зразків, починаючи від прадавніх, які можна побачити тільки на малюнках у старосвітських родинних Бібліях, і аж до найновіших, що їх вихваляли на останньому ярмарку. Кімнату освітлювало півдесятка свічок, у яких ґноти були мало не такі завтовшки, як шар лою на них. А горіли ті свічки у свічниках, що ними користувалися тільки в неділю й по церковних та родинних святах. Свічки були розставлені по всій кімнаті, а дві горіли на каміні — там свічки ставили лиш тоді, коли у господаря були гості.

У кімнаті палахкотіли товсті поліна, а скраю з тріском, що лящав у вухах, «мов сміх блазня», яскраво Палахкотів хмиз.

Всього в кімнаті було дев'ятнадцятеро. П'ять жінок у пишних барвистих сукнях сиділи на стільцях одна біля одної попід стіною. Дівчата, сором'язливі й сміливіші, тислися на ослоні під вікном. Четверо чоловіків, серед них садівник-живоплітник Чарлі Джейк, парафіяльний писар Елайджа Нью та господарів тесть Джон Пітчер, власник сусідньої молочарської ферми, вигідно порозсідалися на широкій лаві. В кутку під мисником примостилася пара молодят: червоніючи, вони пробували домовитись про своє недалеке спільне життя. А пристаркуватий жених, якому вже було під п'ятдесят, коли не більше, без упину сновигав з місця на місце услід за своєю непосидющою нареченою.

Всі веселилися від щирого серця, не надто зважаючи на всілякі умовності. Упевненість у взаємній повазі породжувала між ними цілковиту невимушеність, а крім того, більшості їх була притаманна просто-таки царська погідність духу, бо їм невластиве було намагання просунутись у житті, розвинути свій розум чи хоч би чим відзначитись, яке в наші дні затьмарює простоту і безпосередність у всіх верствах суспільства, крім хіба найвищих та найнижчих.

Вівчареві Феннелу пощастило з одруженням: тесть його мав молочарську ферму. Дружина принесла з собою в кишені п'ятдесят гіней і берегла їх на той час, коли збільшиться їхня родина. Ця ощадлива жінка немало поморочила собі голову, як саме прийняти гостей. Прості посиденьки мали свої переваги. Але ж, коли посадовити чоловіків за столи і сидіти їм буде зручно, вони здатні випити все, що є в домі, до останньої краплини. Можна також влаштувати танці. Але тоді, хоча гості вип'ють трохи менше, від танців у них ще, гляди, розгуляється апетит, і вони поїдять усе, що є у тебе в коморі. І хазяйновита місіс Феннел вибрала середину. Нехай спочатку гості потанцюють, а потім посидять, погомонять та поспівають, і таким чином, спонукуючи по черзі то до того, то до іншого, вона не дасть їм захопитись чимось одним надміру. Проте своїми міркуваннями вона не поділилася навіть з чоловіком, бо той був схильний виявити наймарнотратнішу гостинність.

Грати на хрестини покликали місцевого скрипаля, хлопчину років дванадцяти. Правда, пальці у нього були закороткі, щоб брати низькі й високі ноти воднораз, тому рука його щомиті стрибала по скрипці то вгору, то вниз, і це відбивалося на чистоті звуків; але такі старовинні танці, як джиги та ріли, він умів грати напрочуд шпарко. О сьомій годині вечора цей юнак уже почав пронизливо тирликати, а підігравав йому басистими звуками серпента писар Елайджа, що, рушаючи на хрестини, не забув захопити з собою свій улюблений інструмент. Зразу всі пішли танцювати, і місіс Феннел потихеньку наказала музикантам ні в якому разі не грати без перерви довше, як чверть години.

Та Елайджа і скрипаль так захопилися грою, що зовсім забули прохання господині. До того ж один із танцюристів, Олівер Джайлз, парубчак років сімнадцяти, палко закоханий у свою партнерку, гарненьку дівулю тридцяти трьох років (вік, коли літа просто летять!), згарячу кинув музикантам новеньку крону, щоб вони грали, поки у них вистачить сили й духу.

Місіс Феннел, побачивши, що на обличчях у гостей уже починають виступати краплі поту, підійшла до скрипаля й штовхнула його під лікоть, а водночас затулила долонею й розтруб серпента. Але музиканти вдали, ніби нічого не сталось, і вона, побоюючись утратити славу гостинної господині, якщо помітять її втручання, відійшла від них і сіла, відчуваючи, що безсила будь-що вдіяти. А танець тривав дедалі буйніший, танцюристи й танцюристки невтомно кружляли, неначе планети по орбітах, туди-сюди, то сходились, то розходились у різні боки, аж поки хвилинна стрілка годинника, який стояв у кутку і об який танцюристи часто стукали черевиками, нарешті обійшла все коло циферблата.

В той час, як у вівчарській оселі Феннелів гості так весело розважалися, надворі у мороку ночі сталося щось таке, що дуже вплинуло на кінець цієї вечірки. Якраз тоді, коли місіс Феннел тривожилася тим, що танцюристи занадто вже розгулялися, на безлюдному голому схилі неподалік Воронячого Сідала замріла людська постать, що йшла від міста. Та людина простувала під безупинним заливним дощем по зарослій травою стежці, що трохи далі пролягала попід самою хатою вівчаря.

Місяць був майже повний, і тому, хоч небо застилала суцільна пелена хмар, можна було легко розгледіти все навколо. В неясному, притьмареному світлі видно було, що самітний подорожній — чоловік худорлявий, а по ході можна було гадати, що йому вже переступило за той вік, коли люди рухаються жваво, хоч іще й не настільки, щоб він уже не зміг швидко побігти, коли буде треба. Йому, певно, було десь близько сорока. Здавався він високим, хоч вербівник рекрутів або інший хто, навиклий визначати ріст людини на око, сказав би,