Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

знаю, що це нелегко. Він собі не хазяїн. І обдурить, і втече… Сама ти не впораєшся. Треба ще комусь розповісти.

Леля скинулася:

— Ні!

— Сама ти не впораєшся, — повторив Лисий. — Марічка ще є. В неї стане глузду допомогти тобі. А я мушу піти до лісу. Я не візьму Бороду. Ми підемо тільки удвох: Опенько і я…

— Ні!

— Так. Ми не пропадемо. Опенько обережніший за мене. Розберемося. А Борода тут потрібніший. Боронь лісе, щось станеться, без нього ти взагалі будеш безпорадна.

Знадвору долинули швидкі дитячі кроки, а за мить пролунав голос Василька:

— О, доброго ранку, дядьку Опеньку! Як це ми з вами розминулися? Я ж саме до вас бігав, — пролунав захеканий Васильків голос.

— Та, видно, розминулися, — відповів йому Опеньків голос, такий гучний, наче він теж був у хаті.

— А чого ви знадвору стоїте? Чого до хати не заходите?

Опенько відповів не зразу, він чогось зашпортався на якусь мить. А потім сказав:

— Та оце ж тільки підійшов, якби не почув, що ти біжиш, то вже й зайшов би.

Двері з рипом відчинилися, й на порозі виник старий мисливець.

— Доброго здоров’я у вашій хаті!

Не пускайте дітей до вбиральні

Лисий підхопився зі свого місця.

— Доброго ранку, дядьку Опеньку! Ну, що?

— Сідайте, будь ласка, — додала Леля.

— Нічого. Нічогісінько.

— Не знайшли?

— Та де ти його знайдеш! Розумну людину хоч зрозуміти можна: куди йде, чого, як. А цього…

— Сідайте, дядьку, — повторила Леля. — Ви вже снідали?

— Ну, як за сніданням балакати ліпше, то давай щось із’їмо. Ви, бачу, теж іще не починали? — Він кинув виразний погляд на Лелині босі ноги.

— Та, власне, проспали. То розкажіть же, що бачили.

— У лісі чого тільки не побачиш! Але все не те, по що ходили.

— Геть ніяких слідів?

— Він вийшов із села під дощем. А дощ був такий, що хоч би й коні віз протягли — все одно жодного сліда не лишилося б. Ми потикалися-потикалися та й вирішили пройти якийсь час на південний схід, а потім вернули на захід. Так на захід і йшли…

— І що?

— Ну й нічого. Зовсім нічого. Що розпитуєш? Якби знайшли його, тоді й балакати було б що. А так…

Леля поставила на стіл глиняні кружки, миску з картоплею, буряком та морквою, цибулю.

— Пригощайтеся, дядьку Опеньку!

— Це правильно, — стиха відповів старий мисливець. — Краще їсти, ніж говорити.

Лисий зрозумів, що дядько встиг чимало почути. Але скільки саме? Прямо спитати його? Ні, він не зізнається. А якщо почув зовсім мало, то схоче дізнатися більше…

— Давайте завтра підемо вдвох, — несподівано для себе самого запропонував Лисий.

— Ти знаєш, як я ставлюся до Миші, дарма що ми сусіди. — Опенько жував потроху, і це не заважало йому говорити. — А може, саме через те, бо про інших рідко знаєш таке, як про ближніх. Але… Я вже старий, щоб просто чекати, що мені накажуть: сьогодні йди, а завтра не йди. Я ніколи нікуди не піду, якщо не вважатиму за потрібне. Розумієш, Лисий?

— Розумію, дядьку Опеньку. Вибачте, що не пішов тоді з вами…

— Ти мене не зрозумів, Лисий. Я не красна дівка, мені вибачення не потрібні. Якщо не пішов — отже, не зміг. Отже, була причина… Я в цьому селі такий самий чоловік, як і ти, Лисий. То розкажи мені те, що сам знаєш.

— А знаєте, що в нас є! — втрутилася Леля. — Наталочка черемші назбирала біля яру.

— О! — без виразу мовив Опенько. — То що ти мені скажеш, Лисий?

Лисий дивився йому в очі й не знав, що робити. Не сказати нічого — це означає образити. До того ж це небезпечно, бо ображений Опенько роздзвонить усьому селу про те, що встиг почути. Сказати все — це означає тут таки, зараз образити Лелю. Івась може бути небезпечним. Але це не означає, що все село має тепер його цькувати.

І знову побутові обставини виручили Лисого. Двері рипнули, й до хати забігла Марічка.

— Лелю! Я вже все зробила! Льоху… — Вона побачила, що в хаті сторонні, й замовкла. Та не надовго. — Доброго ранку, дядьку. А я й не чула, коли ви прийшли. У нас просто сходини якісь сьогодні.

— Це чому ти так вирішила? — усміхнувся їй у відповідь Опенько.

— А он іще дядько Борода йде. Я люблю, коли в хаті багато гостей. А ще як я вже все зробила, то ще більше люблю.

— Це ж через що?

— А через те, що коли б я не все зробила, то мене б, щоб не слухала дорослих балачок, послали б зараз курей годувати чи льоху, чи город проривати… А так я вже все зробила. Маю повне право сидіти й слухати дорослі балачки.

— А ти любиш дорослі балачки?

— Ні. Не люблю. Але ж це краще, ніж полоти город, поки дорослі сидять і про щось балакають. Вони ж можуть сказати щось таке, що й мені цікаво, а мене — нема. Можна, звичайно, запам’ятати, що такого цікавого для мене було сказано, а потім мені переповісти. Тільки дорослі ніколи так не роблять. Вони забувають. От тільки Леля не забуває. Та й то не завжди. Вона ме…

Вкотре вже бемкнули об одвірки двері, й зайшов Борода, зігнувшись у три погибелі. Він привітався з усіма, ні до кого окремо не звернувшись, і без особливого запрошення сів за стіл.

— Будете снідати, Бородо? — спитала Леля.

— Цілий день снідатимеш — з убиральні не виберешся, — як завжди чемно відповів коваль. — Лисий, хотів тобі сказати, що Опенько з Гострооким повернулися ні з чим, а ти вже й так знаєш.

Борода рятував. Лисий кивнув, лиш на мить пізніше, ніж треба. Однак Опенько й це помітив.

— Знає, — осміхнувся він. — Тільки я нічого не знаю. Мені взагалі нічого не переказують. Я тільки виконувати повинен, вирішуватимуть інші.

— І це правильно. — Борода взяв картоплину з миски. — Бо ти навирішуєш. Навіршуєш. Моя хата скраю — нічого не знаю.

— А вона й справді скраю.

— О! — сказав коваль з повним ротом і взяв другу картоплину. — О!

— А ти не окай! — Мабуть, Опенько був єдиним чоловіком на все село, який не боявся Бороди (крім хлопців, звісно, але ж вони були друзями коваля). — Бо ви тут вирішили, що можете все знати й ні з ким не ділитись, а вам такого права ніхто не давав.

— Те, що я знаю, знаєш і ти, — кинув Борода. — Тільки я не вмію так стріляти, як ти, а