Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

одвірках. Зараз нічого робити він не міг, бо Леля й Лисий іще спали. Треба почекати.

— Це тебе Борода прислав? — спитав Петрусь.

Вухань кивнув і знову кинув оком на хлопчика.

— Треба почекати, — сказав Петрусь неголосно. — Як прокинуться, щось зробимо. Тільки мені не подобаються ці шкіряні завіси. В нас у селі були залізні.

— Так де ж ти його стільки… той… — забувши про обережність, пхикнув Вухань.

— Це Вухань хотів сказати, що в нас немає так багато заліза, — пояснив Василько так само впівголосу.

Зрозумівши, що знову зловився, Вухань спересердя вдарив кулаком по дверях.

— А це він натякнув Лелі, Лисому й Івасеві, що час прокидатися. Що день настав, пташки співають, кури квокчуть, а йому, Вуханеві, нічого робити, бо не можна стукати у двері.

— Ну, що ти… той!..

— Тобто, що ти, Васильку, верзеш, сказав наш старший друг. Я ж не для того грюкнув по дверях, щоб вони прокинулися. Навпаки, сказав наш старший друг, я грюкнув, щоб вони знали, що я, тобто він, наш старший друг, на сторожі, тож можна спати досхочу. А двері, мовляв, ми встигнемо полагодити. Все одно Петрусь іще не готовий лагодити двері. Бо Петрусь, сказав наш старший друг, не любить такої нудної роботи, як лагодити двері. Петрусь любить придумати щось таке, чого ще ніхто не придумав. Тож якщо я, тобто він, наш старший друг, зараз почне лагодити, допомоги від Петруся буде годі чекати. Тому потім усе одно доведеться все переробляти. От що сказав наш старший друг цими простими словами: «Ну, що ти… той!»

Вуханеві очі були широко розплющені, а вуха відсторбучені, немов у кажана. Він слухав, що плете Василько, й думав: «А все ж він правильно плете!» Ох і розумний той… Ні, цей… Вухань навіть забув образитися.

— Еге ж, — підтвердив він.

Тут уже Петрусь розреготався. Вухань подумав секунд із п’ять, чи не варто вже тепер образитись, але й сам не витримав і теж розсміявся. Сміх заразний, тож за півхвилини надсаджувався й Василько. Вони трималися за животи, дивились один на одного й сміялися ще дужче.

І тут відчинилися, зловісно рипнувши, двері, й на порозі виник Лисий. Вигляд у нього був такий, що сміх замерз, як плювок на морозі. Впав на землю й покотився.

Поламані двері

— Васильку, збігай до Опенька подивися, чи ще не повернувся.

— А тут же й Борода… той… — почав було Вухань, та Лисий його урвав:

— А ти, Петрусю, сходи до Бороди й попроси, щоб прийшов до мене.

— Двері треба полагодити, — сказав Петрусь.

— Двері потерплять, — твердо відповів Лисий. — Зараз зробіть, будь ласка, те, що терміново. Вуханю, вибач, що про таке прошу, але…

Хлопці стояли й зацікавлено чекали, про що Лисий проситиме їхнього старшого товариша.

— Ви ще тут? — здивовано спитав, озирнувшись на них, Лисий.

Вони неохоче рушили в різні боки.

— Ну, ти… той…

— Послухай, Вуханю, — знову урвав його Лисий. — Ти мене ні про що зараз не питай. Просто відведи Івася до себе додому й попроси Дзвінку, щоб нагодувала його. А потім хай він у вас поспить… Він, мабуть, казатиме, що спати не хоче, але… Він цілу ніч не спав… — Скидалося на те, ніби хлопець важко добирає слова. — Просто не випускай його. Хай поспить. Гаразд?

— Так як же я…

— Як хочеш. Хоч зв’яжи, розумієш?

Вухань невпевнено засміявся.

— Це дуже серйозно, Вуханю!

— Це ти його ніби як той… у куток…

Нарешті його слова сподобалися Лисому. Він за них ухопився, як за бадилину над трясовиною.

— І як ти здогадався! Зробиш?

— Та хіба ж я… той!.. — по самісінькі свої величезні вуха усміхнувся Вухань.

— Гаразд, Вуханю, йдіть. Івасю! — гукнув Лисий до хати, відчинивши двері.

Вийшов Івась, і Вуханеві вуха з’їхалися до самого носа.

Івась похитувався. Він був блідий, як сніг. Він тримався за голову, ніби вона могла раптово відпасти. Очі були пусті й затуманені.

— Що ж це з тобою… той?.. — Вухань кинувся до хлопчика й обхопив його за плечі. — Що ж це з ним?

Лисий стенув плечима:

— Не знаю… Не знаю, Вуханю. Ти мене зрозумів?

— Ні, ну ти… той… Хіба ж він… той!.. За що ж!..

— Будь ласка, Вуханю, зроби, як я попросив! — із притиском і чітко — кожне слово — промовив Лисий.

— Та ясно ж! Ясно ж! — І Вухань повів Івася до себе додому.

А Лисий стояв і з сумнівом дивився їм услід. Хоч би вони все правильно зробили, думав він.

Потім розвернувся й зайшов до хати, хряснувши дверима. Верхня завіса цього не витримала й двері, перекосившись, зависли, залишивши довгу трикутну щілину.

— Я тебе не відпущу, — сказала Леля.

Вона сиділа на лежанці, звісивши босі ноги, що не діставали долівки. Лежанка була висока. У хаті було значно темніше, тож Лисий почекав, доки звикнуть очі, й відповів.

— Ти сама знаєш, що іншого шляху немає. Ми не можемо кинути його самого. Або повинні цілому селу пояснити, що з ним сталося.

— Так наче ми самі знаємо, — слабким голосом озвалася Леля.

— Тим більше. Але якщо Опенько з Гострооким не знайдуть його, то… Воно й так уже майже безглуздо…

— Нічого не майже, — Лелині слова падали, мов камінці. — Безглуздо і є. Не міг Миша так довго прожити в лісі. Навіть Борода не зміг би. Це хіба ти, я… Опенько, ну, ще трійко мисливців. Але не Миша.

— Я знаю, Лелю. Але що це змінює?

— Те, що треба вибирати: мертвий Миша чи живий Івась.

Лисий замовк. Звісно, вона мала рацію. Він і сам про це думав. Але… Була ще одна правда, через яку він не міг переступити.

— Миша також жива людина, Лелю. Навіть якщо він уже загинув. Не можна кинути його без допомоги тільки через те, що він дурень.

— Він сам винен. — Мабуть, їй було зовсім зле. Бо казала вона не те, що насправді думала.

— А Івась не сам винен?

— Івась мій брат!!

— Ну то й що? Хто його змушував іти в те підземелля й наражатися на небезпеку? І нас наражати. Ціле село. І тепер ми щомиті можемо чекати такого, що важко й уявити. Чим він кращий за Мишу?

— Ти сам знаєш, чим він кращий! — Леля вже не стримувалася.

— Знаю, — Лисий досі намагався бути розважливим. — Знаю. А ти сама знаєш, що ми не можемо кинути в лісі дурного Мишу, бо малий Івась нічим за нього не розумніший. Тому ти повинна лишитися з Івасем і ні на крок не відпускати його від себе… Я