Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

думу і, хоч раніше ніколи не курив, кілька разів стріляв у хлопців цигарки, а коли заввідділом сільської молоді запитав у нього, як там із звітом про вивезення на поля перегною, Ілько його ледь не послав туди, де люди не ходять. Звісна річ, що йому й додому кортіло, аби мерщій похвалитися дружині, одначе й тут, на роботі, щось тримало: а раптом Перший згадає іще якусь важливу річ і покличе його до себе, хіба ж утримаєш усе в голові, як тут он яка справа.

Втім, не варто вдаватися до художніх домислів, бо ніхто достеменно не знає, про що тоді думав Ілько Цвик, ніхто не чув його розмови з дружиною, хоч здається, усе це легко вгадати. Ну, скажімо, хоча б те, як двоє молодих людей уже бачили себе через місяць не в гуртожитку, хай і такому добротному, а в новенькій просторій квартирі, і жінка гладила на чоловікових грудях ту місцину, де незабаром засяє Зірка Героя…

Однак усе це тільки лукаві здогади. А правда в тому, що наступного ранку, рівно о дев’ятій, Ілько Цвик, невиспаний, але наструнчений, напружений і водночас поважний, улетів до першої приймальні і, кивнувши секретарці, так упевнено промайнув до кабінету Першого, що та не встигла й рота відкрити.

– Я згоден! – сказав Ілько Цвик.

Чоловік, що сидів за столом, підвів важку квадратну голову і втупив в Ілька квадратні очі.

– ?

– Я згоден, – повторив Ілько.

– Що… згоден?

– Ну, все, мона сказати, вирішено. Я готовий!

– Що готовий?

– Їхати!

– Куди?

– На полюс!

– Який полюс?

– Північний.

– Північний? Полюс? А хто ви… Хто вас сюди…

– Я ж Ілько Цвик. Інструктор відділу сільської молоді.

– Ну й що?

– Як… що? Ви ж… казали…

– Що казав?

– Ну, що… Ось же, – білий аркуш дрібненько затанцював у Ільковій руці. – Тут ось… розмір унтів. І дружина згодна. Ось тут усе, як ви казали. Розмір… унтів. Список, мона сказати. Я приніс.

– Приніс? А-а-а… Добре. Відділ сільської молоді? Добре, залиште. Покладіть це і можете йти.

Коли за Ільком Цвиком зачинилися двері, чоловік з квадратним обличчям зняв телефонну трубку.

– Ви що!!! – зірвався він на крик. – Ви що собі дозволяєте? Де ви берете цих ідіотів? Чи ви взагалі вирішили перетворити апарат на дурдом? Ну, добре, з вами буде розмова окрема, а цього придурка, цього кретина щоб через двадцять чотири години не було в Києві! Щоб і ноги його тут, щоб і духу… Ви чуєте? Через двадцять чотири години!

Галоші

В апараті його називали Папою, називали, звичайно поза очі, хоча й не було в цьому слові нічого поганого, радше навпаки, вчувалась у ньому симпатія, ба навіть домашня зичливість, а ще звичайнісіньке визнання того, що він таки й був тут вітцем: кого схоче – по голівці погладить, а кому й скрутить ту голову. Втім, голови скручував він не часто, хіба так – налякає до смерті, проте вдачу мав не лиху, а в чомусь, може, й дивакувату, і за ті дивацтва, либонь, його й любили найбільше.

«Любили» – тут трохи не те слово, бо на такій посаді людину не можна любити чи не любити, ця посада не залишає місця для сентиментів; ти можеш тільки благоговіти перед Ним чи вдавати, що благоговієш, або робити і те, й те разом. Ото і все.

А щодо Папиних дивацтв, то, може, в них і не було нічого особливого, такі собі невинні примхи та й годі, однак те, що в простолюдді ми маємо за пересічні звички, у таких персон, як Папа, воно видається нам бознаякою дивовижею. Ну, скажімо, ходили чутки, що з усіх шляхетних напоїв Папа найдужче шанує самогонку, а з наїдків – картоплю в «мундирах» із тюлькою. Що він понад усе любить косити й іноді усамітнюється десь у глухому лузі і потайки від людського ока береться за косу. Що він у себе вдома і влітку і взимку ходить босоніж, а коли настає дощова осінь, то взуває не тільки теплі черевики, а зодягає поверх них ще й галоші. Щоб ноги не промочити. Хоча Папі не доводилося не те що бродити по калюжах, а навіть вулицями ходити. Дім – машина – робота. Робота – машина – дача. Така посада. І раптом – галоші. Власне, про них і мова.

Але історія починається з іще одного Папиного дивацтва – подеколи він любив вибиратися в народ. Для цього призначав якусь виїзну нараду в райцентрі, не дуже далеко від Києва, збирав там партактив, й ось так важливі державні рішення приймалися не у високих кабінетах, а в гущі самого життя, заледве не на тракторному стані чи свинофермі. Через те й рішення ті були завжди життєвими, від них віяло запахом поля, кагатів і ферм. Папа, як і всі великі люди, був вихідцем із села, і, мабуть, тяжко сумував за селом, що влаштовував ось такі виїзди.

У кортежі з його «Чайкою» їхало не так і багато машин, – Папа терпіти не міг помпезності, – але з метушні міліцейських «Волг», оснащених крикливими мегафонами, всі здогадувалися, що то їде… ВІН. А коли приїжджали на місце, де вже юрмилися зустрічальники, то Папа виходив із «Чайки» не перший і не останній, однак усі його впізнавали відразу, бо Папину лисину не можна було сплутати ні з чиєю іншою, тієї лисини вистачило б на п’ять голів, і вона світилася навіть тоді, коли Папину голову, схожу на велетенське яйце несусвітнього птаха, покривав капелюх.

Саме в капелюсі приїхав тоді Папа і в Таращу – в капелюсі, в черевиках і… галошах, бо стояла пізня сльотава осінь, і стояв у полі незібраний досі буряк, і догнивав під дощами сояшник, і море-море було всілякої роботи, а думати за всіх доводилося одному Папі, і тоді, на тому виїзному засіданні, перепало і тим, хто приїхав із ним, і тим, хто його зустрічав з хлібом-сіллю, і кого не було там і близько. Одне слово, засідання як засідання, на те ж і збирають партактив, щоб зробити оргвисновки, та скільки б не говорили-балакали, а настає час вечеряти, не без того, і тут таращанці не пасли задніх, постаралися, як і годиться під такий урочистий момент. Столи накрили у лісі, не просто неба, звичайно, а була там «хатка на курячих лапках» спеціально для таких оказій, тільки от біда – дорога до хатки тієї розкисла, розгасла, не пройде туди «Чайка». Але Папа не гордий, згадав свою молодість і сам зголосився