Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Хто це говорить? — запитав він.

— Я. Мене звати Девід.

— Ти де?

— Не знаю. Здається, я в тому ж місці, що й ти.

Денні перевірив під ліжком і зазирнув до шафи, проте нікого не знайшов.

— Я тебе чую, але не бачу, — сказав він. — Де ти?

— Та ось же я!

— Де це — «ось»? Мені тебе не видно.

— Заплющ очі, — порадив Девід. — О, тепер я можу тебе бачити.

Вони чимало годин просиділи, розмовляючи про своє минуле і пізнаючи один одного ближче. Вони й не здогадувались, що весь цей час до їхньої бесіди пильно прислухався Артур.

(5)

Філіп познайомився з однією пацієнткою. Ця чотирнадцятилітня білява дівчинка була така вродлива, що нею милувався весь шпиталь. Вона підходила до Філіпа на прогулянках, заводила з ним розмову й намагалася його звабити, хоча той і не думав до неї залицятися. Дівчинка спостерігала, як Філіп з альбомом для ескізів сидить за складаним столиком на березі ставка. Зазвичай там більше нікого не бувало.

Одного теплого дня на початку червня вона примостилася поруч із хлопцем і кинула оком на зображення квітки, над яким він саме працював.

— Ого! Біллі, яка краса!

— Це пусте.

— Ти чудовий художник.

— Та годі тобі.

— Ні, я правду кажу. Ти геть не такий, як інша тутешня пацанва. Люблю хлопців, у яких не одне-єдине на думці.

І вона поклала руку йому на стегно.

— Гей, ти шо це виробляєш? — відплигнув від неї Філіп.

— Тобі що, не подобаються дівчата, Біллі?

— Авжеж, подобаються. Я не педик. Просто я… теє… я…

— У чому річ, Біллі? Що тебе так засмутило?

Він знову опустився на сидіння поруч із дівчиною.

— Просто мене не дуже тягне… ну, теє… до сексу і всього такого.

— Чому ж ні?

— Ну, — почав Філіп, — коли ми… тобто коли я був ше малий, мене зґвалтував чоловік.

Її це приголомшило.

— Я думала, що тільки дівчат ґвалтують.

— То більше так не думатимеш, — похитав головою Філіп. — Мене відмолотили і зґвалтували. І від цього шось буцімто зламалось у моїй голові, втямила? Та сцена мене постійно переслідує в нічних жахіттях. Ну, принаймні, якусь частину мене. Відтоді статеві стосунки мені здаються чимось болісним і брудним.

— Тобто в тебе ще не було нормального сексу з дівчиною?

— В мене взагалі нормального сексу не було.

— Біллі, повір, це не боляче.

Він зашарівся і відсунувся трохи далі.

— А гайда плавати! — запропонувала дівчина.

— Хороша ідея, — відповів Філіп, схопився на ноги і з розбігу стрибнув у ставок.

Коли він випірнув, пирхаючи й відпльовуючись, то побачив, що дівчина недбало кинула сукню на березі й заходить у воду голяка.

— Чорт забирай! — вилаявся він і вдруге пірнув на дно.

Щойно Філіп знову з’явився на поверхні, дівчина підпливла до нього й обвила його руками. Він відчував, як під водою вона обхопила його ногами, як її перса притислися до його грудей і як її рука впевнено ковзнула вниз.

— Боляче не буде, Біллі, — сказала дівчина. — Я обіцяю.

Загрібаючи однією рукою, вона потягнула його до великої пласкої брили, що частково лежала на березі, а частково вклинювалась у воду. Вони видерлись на камінь, і дівчина стягнула з Філіпа труси. Він розумів, що пестить її невміло, але понад усе боявся, що вона зникне, варто лише кліпнути очима. Ця дівчина була такою вродливою! Філіп не хотів зненацька опинитись деінде, не пригадуючи анічогісінько з того, що трапилось. Він жадав запам’ятати цю подію до найменших подробиць. Йому було так добре. Поки він робив свою справу, вона стискала його в міцних обіймах. Коли все було скінчено, Філіпові хотілося танцювати й горланити від утіхи. Скотившись із дівчини, він втратив рівновагу, зісковзнув із мокрої каменюки й шубовснув назад у воду.

Дівчина весело засміялася. Філіп почувався телепнем, але разом із тим його розпирало від щастя. Він більше не був незайманим, і він однозначно не був гомосексуалістом. Він став справжнім чоловіком.

(6)

19 червня лікар Раулдж на вимогу матері виписав Біллі Міллігана зі шпиталю. У підсумковому звіті соціального працівника зазначалось:

Перед випискою в Білла розвинулася звичка маніпулювати персоналом шпиталю й пацієнтами. Він ладен безсоромно брехати, щоб уникнути неприємностей, і не відчуває жодних докорів сумління, обмовляючи інших. Стосунки Білла з ровесниками дуже поверхневі, з його ж вини. Інші діти не довіряють йому через постійні побрехеньки.

Порада лікаря: оскільки пацієнт своєю поведінкою дедалі сильніше підриває заведений у відділенні порядок, його вирішено виписати, але батькам наполегливо рекомендується водити сина на амбулаторні сеанси лікування, а також самим проконсультуватись у психотерапевта.

Препарати, призначені на момент виписки: 25 мг торазину тричі на день.

Повернувшись додому, Денні почувався вкрай пригніченим. Він узяв невеличке полотно, двадцять три на тридцять сантиметрів завбільшки, й намалював натюрморт: жовту квітку, що в’яла в тріснутій склянці на темно-синьому з чорним тлі. Денні захотів показати свою картину матері Біллі, проте, піднявшись до її кімнати, вкляк на місці. Там був Чалмер. Він вихопив картину з рук хлопця, зиркнув на неї, а тоді пожбурив на підлогу.

— Ти мале брехло, — сказав він. — Це не ти намалював.

Денні підняв натюрморт і, тамуючи сльози, відніс до кімнати, обладнаної під художню майстерню. І тоді він уперше підписав свою роботу: «Денні ‘70». На звороті підрамника були спеціальні поля, і він їх заповнив:

ІМ’Я ХУДОЖНИКА: Денні

НАЗВА КАРТИНИ: Загибиль на самоті

ДАТА СТВОРЕННЯ: 1970

Відтоді, на відміну від Томмі й Аллена, котрі демонстрували свої картини іншим, шукаючи схвалення, Денні більше ніколи й нікому не показував своїх натюрмортів.

Восени 1970 року Біллі перейшов до старшої школи Ланкастера. Це був комплекс сучасних споруд зі скла й бетону, безладно розкиданих у північній частині міста. Вчився Біллі кепсько. Він не зносив учителів і ненавидів школу.

Артур пропускав більшість уроків, надаючи перевагу читанню медичної літератури в бібліотеці. Особливо його захопила гематологія.

Томмі присвячував кожну вільну хвилину лагодженню електроприладів і вдосконаленню методів утечі. Нині його вже не могли стримати жодні пута. Він умів