Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

— Поклади все в пакет, — сказав Адамберґ.

Коли Дамас роздягнувся, лишивши тільки перстень на пальці, Адамберґ закрив пакет і покликав Мартена.

— Терміново. Розшукуємо ваших...

— Nosopsyllus fasciatus.

— Точно.

— Сьогодні ввечері?

— Сьогодні ввечері, якомога швидше.

Адамберґ повернувся до кімнати, де, опустивши голову, стояв Дамас.

Комісар підняв йому одну руку, потім другу.

— Розстав ноги на тридцять сантиметрів.

Адамберґ оглянув його стегна з одного й іншого боку.

— Сідай, ми закінчили. Я пошукаю тобі рушника.

Адамберґ повернувся з роздягальні із зеленим рушником, який Дамас швидко схопив.

— Тобі не холодно?

Дамас заперечно похитав головою.

— Дамасе, тебе покусали блохи. У тебе є два набряки під правою рукою, один ліворуч у паху і три праворуч. Але ти нічого не боїшся, бо маєш персня.

Дамас не підводив голови, закутавшись у великого рушника.

— Що ти про це скажеш?

— У магазині є блохи.

— Хочеш сказати, людські блохи?

— Так. Комірчина недуже чиста.

— Ти краще за мене знаєш, що це щурячі блохи. Ми ще з годинку почекаємо і дізнаємося про це. Мартен нам зателефонує. Знаєш, Мартен хороший спеціаліст. Він миттєво знайде тобі щурячих бліх. Ти можеш піти спати, якщо хочеш. Я принесу тобі ковдри.

Він узяв Дамаса за руку й провів до самої камери. Підозрюваний лишався спокійним, але він утратив свою здивовану байдужість. Він мав напружений і заклопотаний вигляд.

— Камера нова, — сказав Адамберґ, простягаючи йому дві ковдри. — І білизна чиста.

Дамас мовчки ліг на ліжко, і Адамберґ замкнув за ним ґрати. Комісар повернувся до свого кабінету. Йому було погано. Жодних сумнівів, він спіймав сіяча, але йому все одно було погано. Цей тип же вбив п'ять осіб за тиждень. Адамберґ змусив себе пригадати їх, знову побачити обличчя жертв, молоду жінку, покладену під вантажівку.

Ще година минула в тиші — Данґлар не наважувався сказати щось. Шанси, що в одязі Дамаса буде знайдено зачумлених бліх, дуже й дуже невисокі. Адамберґ малював на папірці, покладеному на колінах. Риси його обличчя напружилися. Вже була перша тридцять ночі. Мартен зателефонував о другій десять.

— Дві Nosopsyllus fasciatus, — серйозно заявив він. — Живі.

— Дякую, Мартене. Надзвичайно цінні екземпляри. Не дозволяйте їм розбігтися підлогою, інакше з цими красунями розбіжиться все наше розслідування.

— З цими красенями, — підправив його Мартен. — Це самці.

— Вибачте, Мартене. Я не хотів нікого образити. Надішліть, будь ласка, одяг назад у відділок, щоб підозрюваний міг одягнутися.

За п'ять хвилин суддя, який уже заснув, дав дозвіл на кримінальне провадження.

— Ви мали рацію, — сказав Данґлар, важко підводячись. Його тіло боліло, а очі позападали. — Але все трималося на волосині.

— Волосина значно міцніша, ніж ми звикли думати. Просто її потрібно тягнути обережно і постійно.

— Хочу звернути вашу увагу, що Дамас досі не заговорив.

— Він заговорить. Тепер він знає, що все пропало. Він надзвичайно хитрий.

— Неможливо.

— Так, Данґларе. Він клеїть дурня. А оскільки він надзвичайно хитрий, то клеїть він його дуже добре.

— Якщо цей тип говорить латиною, я з'їм свою сорочку, — сказав Данґлар, відходячи.

— Смачного, Данґларе.

Данґлар вимкнув свій комп'ютер, підняв кошика, де спало кошеня, і, тримаючи його під рукою, попрощався з нічною зміною. У вестибюлі він перетнувся з Адамберґом, який витягував з роздягальні розкладне ліжко з ковдрою.

— Лайно, — сказав він. — Ви спатимете тут?

— Доки він не заговорить, — відповів Адамберґ.

Данґлар рушив далі, не сказавши ні слова. Що ще тут сказати? Він знав, що Адамберґ не дуже хоче повертатися додому, де досі витав аромат непорозуміння. Завтра буде краще.

Адамберґ надзвичайно швидко приходив до тями.

Адамберґ установив ліжко і поклав зверху ковдру. За десять кроків від нього перебував сіяч. Людина четвірок, людина жахливих «химер», людина щурів, людина чуми, людина, яка душила своїх жертв і вимащувала їх вугіллям. Це вимащування вугіллям — величезна похибка.

Адамберґ зняв куртку і штани, а тоді поклав мобільний на стілець. Заради Бога, зателефонуй.

33

Хтось багато разів поспіль натискав на нічний дзвінок — вочевидь, справа була терміновою. Бригадир Есталер відчинив парадні двері і впустив украй спітнілого чоловіка. На тому був поспіхом застібнутий костюм і розхристана сорочка, з якої стирчало чорне волосся.

— Хутчіше, старий, — сказав чоловік, швидко сховавшись у затишок відділку. — Я хочу зробити заяву. Про вбивцю, про людину чуми.

Есталер не наважився тривожити головного комісара, тому розбудив капітана Данґлара.

— Чорт забирай, Есталере, чому ви телефонуєте мені? Розбудіть Адамберґа, він спить у своєму кабінеті.

— Саме так, капітане. Якщо насправді це недуже важливо, я боюся, що він мене з'їсть.

— А мене ви боїтеся менше, Есталере?

— Так, капітане.

— Дарма. За шість тижнів роботи з Адамберґом чи бачили ви, щоб він кричав?

— Ні, капітане.

— Тридцять років мине, а ви все одно цього не побачите. А ось я кричатиму прямо зараз, бригадире. Чорт забирай, розбудіть його. Йому все одно не потрібно багато спати. А мені потрібно.

— Гаразд, капітане.

— Хвилинку, Есталере. А чого той тип хоче?

— Панікер. Він боїться, що його вб'є вбивця.

— Ми вже давно вирішили не зважати на панікерів. Їх зараз більше ста тисяч у місті. Виженіть його геть і дайте поспати комісару.

— Він заявляє, що особливий, — уточнив Есталер.

— Усі панікери вважають себе особливими. Якби було інакше, вони б не панікували.

— Ні, він заявляє, що його покусали блохи.

— Коли? — запитав Данґлар, сідаючи в ліжку.

— Сьогодні вночі.

— Гаразд, Есталере, будіть Адамберґа. Я також зараз приїду.

Адамберґ умив обличчя й тіло холодною водою, попросив у Есталера кави — вчора нарешті поставили кавовий автомат — і відштовхнув ліжко вглиб кабінету.

— Приведіть цього кадра до мене, бригадире, — сказав він.

— Есталер, — представився юнак.

Адамберґ кивнув і витягнув свій блокнот. Тепер, коли сіяч у камері, він зможе зайнятися цим натовпом незнайомців, що бігає відділком. Записав: Кругле обличчя, Зелені очі, Переляканий — Есталер. А нижче Адамберґ написав іще: Ентомолог, Блохи, Кадик — Мартен.

— Як його звати? — запитав комісар.

— Рубо Кевен, — відповів бригадир.