Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

— Повірив би.

— Йому, — закінчив тріумфально Мельфі, — коні потрібні були та уніформа, хотів їх десь тута вкрасти. Бо умислив він у військовому вбранні на розбій іти!

— А нехай би він до ката потрапив!

— І щонайшвидше! — Бондарчук захитався трохи, встав під муром і розв’язав штани. — Шкода мені тільки, що Ограбек і Мільтон, дурні сільські довбешки, дали себе замутити, за Щупаком пішли, тож до ката і їм дорога. Та срав би на них пес, дурнів пришелепуватих! А як воно там із тобою, Ярре?

— Це ти про що?

— Відправив тебе кудись комісар? — Мельфі пустив струмінь на білений мур. — Питаю, бо я вже також вступив. Треба мені за Маріборську браму, на південний край міста. А тобі куди треба?

— Також на південний.

— Ха! — Бондарчук кілька разів підскочив, струсив, зав’язав штани. — То, може, разом станемо воювати?

— Не думаю, — Ярре глянув на нього зверхньо. — Я отримав призначення відповідно до моєї кваліфікації. До бе-йо-пе.

— Ну напевне, — Мельфі чхнув і дихнув на нього своєю страшною мішанкою. — Ти ж учений! Таких мудрагелів, напевне, до якихось важливих справ беруть, а не до будь-яких. Ну, але ж що робити? Та поки воно станеться, трохи ще разом помандруємо, еге ж? На південний кінець міста разом же нам дорога.

— Так виходить.

— То ходімо.

— Ходімо.

* * *

— Воно, певно, не тут, — оцінив Ярре, дивлячись на оточений наметами майдан, на якому здіймала куряву рота халамидників із довгими палицями на плечах. Кожен халамидник, як зауважив хлопець, мав примотаний до правої ноги віхоть сіна, до лівої — соломи.

— Щось не туди ми потрапили, Мельфі.

— Солома! Сіно! — чути було з майдану крики єфрейтора, який диригував халамидниками. — Солома! Сіно! Рівніше, суча ваша мати!

— Над наметами штандарт в’ється, — сказав Мельфі. — Сам глянь, Ярре. Ті само лілеї, що ти про них на тракті мовив. Є штандарт? Є. Є військо? Є. Виходить, сюди нам. Правильно я потрапив.

— Ну, може, ти. Але я точно ні.

— А оно там, біля тину, чин якийсь стоїть. У тогочки запитаємося.

А потім усе пішло швидко.

— Новенькі? — гарикнув сержант. — Завербовані? Давайте папери! Чого, сука, стоїте один із другим? На місці марш! Не стояти, сука! Наліво! Вернутися, направо! Бігом марш! Назад, сука! Слухати та запам’ятовувати! Спершу, сука, до провіант-майстра! Узяти амуніцію! Кольчугу, шкіру, спис, сука, шолом і корд! Потім на муштру! Бути готовими до переклички, сука, у сутінках! Маааарш!

— Стривайте, — Ярре роззирнувся невпевнено. — Бо я, мабуть, маю в якийсь інший загін…

— Чогооооо?

— Перепрошую, пане офіцер, — Ярре почервонів. — Ідеться мені про те лише, щоби запобігти можливій помилці… Бо ж пан комісар виразно… Виразно мовив про направлення до бе-йо-пе, тож я…

— Ти вдома, хлопче, — пирхнув сержант, трохи обеззброєний отим «офіцером». — Саме сюди тебе призначили. Вітаю в Бідній Йоханій Піхоті.

* * *

— І чому б то, — повторив Рокко Гільдебрандт, — і через яку то причину маємо ми мосьпанству данину платити? Ми ж усе, що належало, заплатили вже.

— Отакої, гляньте на нього, половинчика-мудрагеля! — Щупак, який розсівся в сідлі вкраденого коня, вишкірив зуби до побратимів. — Уже жаплатив він! І вважає, шо воно вше. Воіштину, наче отой індик, шо думав про неділю. А йому в шуботу довбешку відтяли!

Окультіх, Клапрот, Мільтон та Ограбек зареготали разом. Бо жарт був смішним. А розвага обіцяла виявитися ще смішнішою.

Рокко помітив мерзотні, клейкі погляди наїзників, озирнувся. На порозі хати стояла Інкарвілія Гільдебрандт, його дружина, а також Алое й Жасмин, обидві його доньки.

Щупак і його компанія дивилися на гоббіток, посміхаючись ласо. Так, розвага насправді обіцяла виявитися премилою.

До живоплоту з іншого боку гостинцю наблизилася племінниця Гільдебрандта, Імпатенція Вандербек, яку пестливо звали Імпі. Була вона насправді ладна дівчинка. Усмішки бандитів зробилися ще більш ласими й мерзенними.

— Ну, карлику, — підігнав його Щупак. — Давай королівському війську грошву, їдла давай, давай коней, виводь корів із сараю. Ми тут не будемо до заходу стояти. Мусимо ше пару сіл за сьогодні обскочити.

— Чому ми мусимо платити й давати? — голос Рокко Гільдебрандта трохи тремтів, але все ще чулися в ньому завзяття та впертість. — Кажете ви, що то на військо, що то на нашу оборону. А від голоду, запитую, хто нас оборонить? Ми вже й гіберну заплатили, і ліверунок, і поголовне, і поральне, і подимне, і хвостове, і осеп, і дідько його зна’, що ще! Мало того, четверо з цього села, зокрема й син мій власний, запряжки у військових таборах водять! І ніхто інший, як шурин мій Міло Вандербек, якого Расті кличуть, є польовим хірургом і поважною в армії людиною. А це значить, що з привіском ми наш військовий обов’язок виконали… Тож чому б то нам платити? За що й навіщо?

Щупак скинув довгий погляд на дружину половинчика Інкарвілію Гільдебрандт із дому Бібервельдтів. На його пухкеньких дочок Алое й Жасмин. На чарівну, наче лялечка, у зелену сукню вдягнену Імпі Вандербек. На Сема Гофмаєра і його діда, старого Голофернеса. На бабцю Петунію, що завзято длубалася на грядці мотикою. На інших половинчиків із хутора, головно жінок і підлітків, що тривожно виглядали з-за тинів і з хат.

— Чому, питаєш? — засичав, схиляючись у сідлі й заглядаючи в перелякані очі половинчика. — А я тобі скажу чому. Тому, що ти паршивий половинчик, чужак, приблуда, і хто тебе, нелюда мерзотного, обдирає, той богів радує. Хто тобі, нелюдові, кривду чинить, той добрий і патеротичний вчинок робить. А також тому, що млосно від бажання те твоє нелюдське гніздечко за димом пустити. Тому, що мені аж щелепи зводить, так бажається отих твоїх карлиць відтрахати. І тому, що нас п’ятеро крутих хлопаків, а вас — лише жменька курдуплів-засранців. Тепер ти вже знаєш чому?

— Тепер уже знаю, — повільно промовив Рокко Гільдебрандт. — Ідіть звідси геть, Великі Люди. Ідіть геть, нешановні. Нічого ми вам не дамо.

Щупак випростався, потягнувся за кордом, що висів біля сідла.

— Бий! — крикнув. — Убивай!

Рухом настільки швидким, що аж неможливо було його помітити оком, Рокко Гільдебрандт схилився до тачки, витягнув прихований під рогожею арбалет, приставив приклад до щоки й всадив Щупакові стрілу прямо в розкритий у репеті рот. Інкарвалія Гільдебрандт із роду Бібервельдтів махнула навідліг рукою — у повітрі закрутився серп, точно й сильно вдаривши в горлянку Мільтона. Селянський син ригнув кров’ю й перекинувся через кінський зад, комічно махнувши ногами. Ограбек, виючи, гепнувся під копита коня, у череві його, увіткнутий