Анджей Сапковський - Відьмак. Сезон гроз

пущі. І не на галявині, а на шляху. Наскочили на подорожніх. Трьох убили, двох дітей вкрали. Треба ж такому було статися, що я із загоном поблизу був, відразу пішли ми в погоню, майже наздогнали їх, бачили вже. Двійко дуболомів великих, як бики, та один потворний горбун. І той ото горбун з арбалета мене й дістав.

Констебль зціпив зуби, коротким жестом указав на забинтоване стегно.

— Я наказав своїм, аби мене полишили й тамтих гнали. Не послухалися, паразити. І ось результат: ті втекли. А я? Що з того, що врятували мене? Коли мені тепер ногу відріжуть? Краще було б мені, сука, там подохнути, але ще побачити, як ті станцюють у петлі, перш ніж очі б мої згасли. Не послухалися наказу, гадські діти. Тепер, оно, сидять тамочки, соромляться.

Підвладні констебля справді окупували лавку під стіною, як один, із похмурими пиками. Товаришила їм аж ніяк до товариства не відповідна зморщена старенька в абсолютно недоречному до сивини вінку на голові.

— Можемо починати, — сказав типчик у чорному каптані.— Пацієнта на стіл, прив’язати міцно пасами. І нехай усі сторонні вийдуть із кімнати.

— Нехай залишаться, — гарикнув Торквіль. — Нехай я знатиму, що дивляться. Буде тоді мені соромно кричати.

— Зараз, — Ґеральт випростався. — Хто сказав, що ампутація необхідна?

— Я сказав. — Чорний типчик також випростався, але аби глянути в обличчя Ґеральтові, йому довелося задирати голову. — Я мессір Люппі, лейб-медик бейліфа в Горс Велені, спеціально сюди присланий. Дослідив рану й виявив, що вона заражена. Ногу треба відтяти, іншого порятунку немає.

— Скільки ти береш за справу?

— Двадцять крон.

— Ось тобі тридцять. — Ґеральт витягнув із мішечка три десятикронівки. — Забирай інструменти, пакуйся та повертайся до бейліфа. Якщо він запитає, то пацієнтові стало краще.

— Але… мушу опротестувати…

— Пакуйся й повертайся. Якого з цих слів ти не зрозумів? А ти, бабцю, давай сюди. Розв’яжи пов’язку.

— Він, — стара вказала на лейб-медика, — заборонив мені пораненого торкатися. Бо я ніби знахарка та відьма. Погрожував, що донесе на мене.

— Не звертай на нього уваги. Він саме йде.

Бабка, у якій Ґеральт відразу впізнав травницю, послухалася. Обережно розв’язала бинти, хоча Торквіль крутив головою, сопів та стогнав.

—Ґеральте… — простогнав. — Що ти там готуєш? Медикус казав, що рятунку немає… Краще ногу втратити, аніж життя…

— Хрін там. Аж ніяк не краще. А тепер заткнися.

Рана виглядала паскудно. Але Ґеральт бачив і гірші.

Вийняв із сакви шкатулку з еліксирами. Мессір Люппі, уже спакований, придивлявся, крутив головою.

— Ні до чого ті декокти, — заявив. — Ні до чого лжемагія та знахарські штучки. Шарлатанство й тільки. Як медик, я мушу опротестувати…

Ґеральт розвернувся до нього, глянув. Медик вийшов. Поспішно. На порозі спіткнувся.

— Четверо до мене. — Відьмак відкоркував флакончик. — Притримайте його. Зціпи зуби, Франсе.

Вилитий на рану еліксир сильно спінився. Констебль жахливо застогнав. Ґеральт почекав хвилинку, вилив другий еліксир. Той, другий також пінився, а до того ж сичав і димів. Торквіль закричав, затрусив головою, напружився, закрутив очима та зомлів.

Старенька дістала з вузлика баночку, дістала звідти жменю зеленуватої мазі, товстим прошарком наклала її на шматок складеного полотна, прикрила рану.

— Живокіст, — упізнав Ґеральт. — Компрес із живокосту, арніки та календули. Добре, бабуленько, дуже добре. Придалися б також звіробій та кора дубу…

— Бачили йго, — перервала бабця, не підводячи голови від ноги констебля. — Зіллярства буде він мене вчити. Я, синку, зіллями лікувала, ще коли ти зригував на няньку кашкою з молочком. А ви, нероби, відійдітько, бо мені світло застите. Та ще й смердите жахливо. Міняти онучі треба, міняти. Що якийсь час. Геть із кімнати, кому кажу!

— Ногу треба буде тримати нерухомо. Вкласти в довгі лубки…

— Кажу ж: не вчи мене. Та й сам геть надвір. Чого ти тут стовбичиш? На що чекаєш? На подяку, що великодушно пожертвував свої відьмачі ліки? Обіцянки, що він цього тобі по край життя не забуде?

— Хочу про дещо його запитати.

— Присягнися, Ґеральте, — зовсім несподівано обізвався Франс Торквіль, — що ти до них доберешся. Що ти їм не спустиш…

— Дам тобі дещо для сну та проти гарячки, бо мариш. А ти, відьмаче, іди. Почекай перед хатою.

Довго він не чекав. Бабця вийшла, підтягнула спідницю, поправила перекривлений вінок. Усілася поряд на причілок. Потерла стопу об стопу. Були вони в неї незвично малі.

— Спить, — заявила. — І певно виживе, якщо нічого поганого не станеться, тьху-тьху. Кістка зростеться. Урятував ти йму лапу відьмачими чарами. Залишиться назавжди кульгавим, і на коня, як оце мені бачиться, не сяде ніколи, але ж дві ноги— не одна, хе-хе.

Сягнула за пазуху, під гаптовану безрукавку, через що травами запахло ще сильніше. Витягнула дерев’яну коробочку, відкрила її. За мить вагання підсунула її Ґеральтові.

— Нюхнеш?

— Ні, дякую. Я фісштеху не вживаю.

— А я… — Травниця втягнула наркотик у ніс, спочатку в одну, а потім у другу ніздрю. — А я— час від часу. Проклятущо добре діє. На ясність свідомості. На довговічність. І на вроду. Подивись-но на мене.

Він подивився.

— За відьмачі ліки для Франса, — бабця потерла сльозливе око, шморгнула носом, — дякую та не забуду. Знаю, що ви ретельно оті ваші декокти стережете. А ти йому їх позичив, не роздумуючи. Хоча через те тобі самому їх може забракнути. Не боїшся?

— Боюся.

Вона повернулася в профіль. І насправді була вона колись вродливою дівчиною. Але проклятущо давно.

— А тепер, — відвернулася вона, — кажи. Про що ти Франса розпитати хотів?

— Неважливо. Він спить, а мені час у дорогу.

— Кажи.

— Гора Кремора.

— Отак би й відразу. Що хочеш про ту гору знати?

* * *

Дім стояв далеченько за селом, під самою стіною бору, ліс починався відразу за огорожею саду, повного дерев, важких від яблук. Усе інше не виходило за межі сільської класики: стодола, сарай, курник, кілька вуликів, купа гною. З комина сочилася тоненька цівка світлого запашного диму.

Цесарки, що греблися біля тину, помітили його першими, підняли рейвах пекельним ґелґотінням. Дітлахи, що вправлялися надворі,— трійця, — побігли в бік хати. У дверях з’явилася жінка. Висока, світловолоса, у фартусі поверх гарної спідниці. Він під’їхав ближче, зліз із коня.

— Вітаю, — привітався. — Господар удома?

Дітлахи, усі дівчатка, учепилися в мамині фартух та спідницю. Жінка дивилася на відьмака, у погляді її не можна було знайти симпатії. І не дивно. Вона добре бачила руків’я меча над плечем відьмака. Медальйон на шиї. Срібні клепки на рукавах, яких відьмак аж ніяк не ховав. Майже демонстративно.

— Господар, — повторив. — Отто Дуссарт, значить. Маю до нього справу.

— Яку?

— Особисту. Удома?

Вона вглядалася мовчазно,