Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

аби той сам запропонував повторити спробу втечі. Після чого — потрапити в ставчанську криївку під опіку Холодницької, а далі — у ліс, до Східняка, було нескладно.

Якийсь час від агента нічого не чули, та напередодні він раптом через залишений наперед зв’язок дав про себе знати. Інформував: діє за планом, опинився поряд із Коломійцем, готує ліквідацію. Та водночас говорить про можливість узяти його живим. Відділ потріпали в боях, він значно порідшав. Треба об’єднуватися, виробляти нові стратегії. Для цього вже призначена таємна зустріч на Прокоповому хуторі завтра вночі.

Хто там із ким зустрічається… Хіба це має якесь значення.

Нечаєв не мав сумніву — Полинін скористається нагодою.

Захопити Східняка, зрадника, колишнього офіцера радянської міліції, навіть кандидата в члени партії. І потім показати це у звітах беззаперечним успіхом «Білої ночі». А з цим своїм дітищем майор дужне носився, то була його головна амбіція. Орлова призначили керівником операції на Прокоповому хуторі. Іншого Нечаєв не чекав.

Наостанок майор дав указівки по заручниках, яких далі тримали. Наказав відпустити, але дати двадцять чотири години на збори. Хай їдуть відбудовувати Донбас, робочі руки там будуть потрібні завжди. Почувши, що всі нарешті вільні, Нечаєв рушив до виходу першим, бо цього разу вмостився ближче до краю столу.

— Капітане, залишся, — почув за спиною.

Не відразу зрозумів, кого саме кличуть, повернувся.

— Нечаєв. — Майор говорив, водночас побіжно переглядаючи якісь документи.

— Так точно.

— От же ж заладив… — Тепер Полинін виглядав буркотливим дідусем. — Є до тебе окрема розмова. Чекай, зараз.

Склавши папери тоненькою стопочкою, він поклав їх у теку з блідо-коричневого картону, зашнурував, міцно затягнув. Робив це так, ніби показував Нечаєву або щось небачене, або — хитрий фокус. Заховавши в шухляду, замкнувши ключем, майор підкинув його на долоні, справді наслідуючи жести циркачів, запхав глибоко в кишеню галіфе, надів кашкет.

— Ходімо. На місце прийдемо — усе покажу.

Вони йшли пішки.

Місто зводилося наново, але поволі. Добра половина ще стояла в руїнах, хіба за цей час полонені німці та цивільні в’язні тюрем устигли розгребти гори завалів. Вони мали вигляд немов обчищені від землі та гілок пеньки старих дерев, стовбури яких звалив буревій. Дорогою вони не спілкувалися. Нечаєв кілька разів намагався заговорити до Полиніна, та майор відповідав коротко, занурений у власні думки. Капітан вирішив не смикати начальника, логічно припустивши: прийде час — про все дізнається, поки краще не турбувати.

Схоже, Полинін за півроку вивчив нове місце служби, бо рухався впевнено, час від часу завертаючи навпростець, крізь руїни, і зрізаючи таким чином шлях. Нарешті вийшли до місця, усуціль зруйнованого, яке навіть мирного теплого квітневого ранку виглядало мертвим. Хіба час від часу пробігали по своїх справах одинокі бездомні собаки.

— Оце в них тут ринкова площа, — мовив майор, тут же уточнивши: — Була. Єврейський район, німці зробили тут гетто.

Зі свого місця, далеко над руїнами, Нечаєв розгледів шпиль костелу.

— Он там синагога, — Полинін кивнув у протилежний бік. — Ну, не зовсім. Те, що від неї лишилося.

— Тут розстрілювали. — Капітан не питав, без того зрозуміло.

— Збираємо свідчення тих, хто вижив. Нічого, поступово всіх винних знайдемо. Будуть суди й смертні вироки. Обов’язково смертні.

— Фашистські поплічники, — кивнув Нечаєв.

— І вони, капітане, стріляли й мучили не лише єврейське населення. Співпраця з ворогом — поняття дуже широке. Ходім.

Полинін широкими кроками посунув углиб руїн. Нечаєв рушив за ним, і скоро обидва опинилися між залишків стін зруйнованих будинків. Тепер їх ніхто не міг побачити ззовні, і капітан невідь-чому уявив себе відрізаним від усього світу. Мертве місто поруч із живим.

Майор нарешті зупинився, поставив ноги на ширину плечей, мов збирався здавати норматив по стрільбі, заклав великі пальці за широкий пасок. Розпогоджувалося вже щодня, тож офіцери поскидали важкі на таку погоду шинелі.

— Поговорімо, капітане. Тут ніхто не заважатиме й не почує.

— А хто…

— Мовчати!

Полинін рявкнув, камінням пішла луна. Нечаєв від несподіванки здригнувся. Хоч ніби давно вже мусив звикнути до подібних манер.

— Мовчи, — повторив майор уже рівним голосом, і тон чим далі, тим більше не подобався Нечаєву. — Стій і слухай. Я питаю, ти відповідаєш. Отут той випадок, коли я готовий чути твоє «так точно», бо інші відповіді не влаштовують. Брехня твоя мене не цікавить, капітане. Зрозумів?

— Я не…

— ЗРОЗУМІВ?

— Так точно.

— Побачимо зараз. Питань насправді небагато. Ти розляпав стороннім, цивільним особам подробиці моєї «Білої ночі»?

— Та ви…

— Не зрозумів. Погано почув. Відповідь має бути одна: так точно.

— Тоді для чого ви питаєте? Ви ж не хочете мене слухати! Хто наклепав, звідки це все? Товаришу майор, я…

— Ти спав з моєю дружиною.

Прозвучало, мов плювок. І це було не питання.

Нечаєв завмер з розритим ротом.

— Повторити? Ти спав із Клавдією.

Земля хитнулася. Нічого подібного капітан не чекав. Усього, що завгодно, лиш не цього. Опанувати себе, отямитися, узяти себе в руки він не міг, надто зненацька його застали. Спершу намагався скласти в голові всі фрагменти, зрозуміти, звідки ноги ростуть. Аж раптом прозрів — і від того легше не стало.

— Дозвольте пояснити, товаришу майор, — вичавив Нечаєв.

— Я дозволяю тобі признатися в усьому, що ти наробив. Ми домовимося, що я зважаю на твоє офіцерське звання. Мусить існувати бодай якесь елементарне поняття про честь. Воно, поняття, вимагає від тебе всіляко дбати про жінку, до якої є сентименти. Не бійся. Я, — Полинін тицьнув себе пальцем у груди, — даю тобі слово офіцера. З Клавкою нічого поганого не станеться. Пальцем не зачеплю. Вона навіть не знатиме, що я дізнався. Боятися за неї не треба, відповідай за себе. Ти спав із нею?

— Ні. Ні! Ні!

— У лісі. Ніч, холодно, ви самі в якійсь халупі з пробитим дахом. Вас двоє. Жінка налякана, притискається до тебе. Ти готовий її заспокоїти й захистити. У якийсь момент вас обох нічого не стримує. Я давно не спав з нею. Признаюсь, як рідному. Ми ж тепер рідня, молочні брати.

— Усе не так!

— А як? Капітане, я все розумію. Після того ви лежите, розслаблені й стомлені. Не існує ні війни, ні бандитів, ні лісу, ні напіврозваленої хати. Тобі кортить похвалитися, ти щойно мав дружину свого начальника. Аби вивищитися, ти розказуєш їй про «Білу ніч».

— Так точно!

— О! Молодець!

— Не розумієте ви! Так, я розповів їй про ваш план! Тільки ж Клавдія… Артемівна ваша жінка! Вона не працює на ворога! Вона не викаже ваших планів! Тим більше, уже нічого не зупинити! Як, чому вона переповіла все