Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Роби цегляну морду і проходь повз. Не зупиняйся. Не реагуй.

Коли я опинилася в безпосередній близькості від компанії, я спробувала протиснутися між ними та ґратами воріт, але вони, звичайно ж, не поспішали розступатися.

— О, дивіться-но, це та сама дикунка з артефакторики, — вимовив один з них, ліниво перекриваючи мені шлях. — Вирішила повернутися з міста з трофеями?

— А непогано годують за твої... послуги, — зареготав інший, киваючи на кошик. — Може, і нам перепаде?

Решта голосно заіржали, відпускаючи все більш похабні коментарі, натякаючи, що я в місті так би мовити "підробляла" і платили мені, судячи з кошика, їжею.

Яка оригінальність. Може, вам ще медаль видати за дотепність?

Я вже відкрила рот, щоб висловити все, що думаю про їхні жалюгідні спроби мене зачепити, коли раптом той самий чорнявий красень підняв руку, і компанія миттєво затихла.

— Досить, — вимовив він неголосно, але з такою владністю в голосі, що заперечувати ніхто не посмів. — Невже вам більше нічим зайнятися, окрім як ображати дівчину?

Ого. Лицар у сяючих обладунках? Чи чергова тактика? Ось уже точно, не вірю я в благородних аристократів.

— Прошу вибачення за моїх... друзів, — він зробив крок уперед і злегка вклонився. — Кірен Тан Варен, третій курс бойового факультету.

Я зміряла його підозрілим поглядом. Щось у його очах змусило мене напружитися — там читався інтерес, але якийсь... оцінювальний?
— Рейн Даен, перший курс артефакторики, — коротко представилася я. — А тепер, якщо дозволите, я хотіла б пройти.

— Звісно, — Кірен зробив знак своїм друзям, і вони неохоче розступилися. — Дозволь, я проведу тебе до гуртожитку? Вже темніє, а цей кошик виглядає важким.

— Дякую, але я впораюся сама, — відрізала я, роблячи крок уперед.

— Наполягаю, — з посмішкою вимовив він, і щось у його тоні змусило мене насторожитися ще більше. — Особливо після того, як я дізнався про твою... невелику пригоду в бібліотечному коридорі. Не кожен день першокурсники вкладають трьох старшокурсників.

Ми зробили пару кроків повз його друзів, як раптом щось дрібне — здається, зім'ятий шматочок пергаменту — дряпнуло мені по плечу. Я різко обернулася, вже готова видати щось гостре, а Кірен підняв руку, щоб відбити летючу гидоту — і в той же момент його пальці на секунду зачепили мою мантію у тому місці, де в кишені ховався гліфтар.

— Вибач, — сказав він абсолютно невинно, трохи схиливши голову. — Схоже, хтось все ще не виріс з молодшої школи магії.

— Хами, — пробурчала я, розправляючи одяг.

Ах, ось воно що. Він чув про мої подвиги. Цікаво, що йому потрібно? Реванш за честь аристократів?

— Не розумію, про що ти, — відрізала я, чудово розуміючи, що він не повірить.

— Ну що ти, — усміхнувся Кірен. — Це гідно поваги. Правда, хлопці?

Його компанія неохоче закивала, хоча по їхніх обличчях було видно, що вони думають зовсім інакше.
За спиною Кірена вони обмінювалися дивними поглядами та усмішками, ніби знали щось, чого не знала я.

Я зітхнула, розуміючи, що простіше погодитися, ніж сперечатися.

— Добре, можеш провести. Але без фокусів, — попередила я.

— Що ти, які фокуси? — він зобразив ображену невинність, але очі видавали — веселилися на повну.

Коли ми відійшли від компанії, я почула за спиною приглушене іржання, але не розібрала слів.

Напевно якась гидота на мою адресу. Або на його — за те, що водиться з простолюдинкою.

— Отже, артефакторика? — невимушено почав він. — Незвичайний вибір для... — він зам'явся.

— Для простолюдинки? — закінчила я за нього. — Так, уяви собі, ми теж іноді вміємо читати і рахувати.

Кірен розсміявся, і я спіймала себе на думці, що у нього приємний сміх — глибокий, без цих аристократичних переливів.

— Я хотів сказати — для гарної дівчини. Зазвичай такі, як ти, обирають лікарську справу або зіллєваріння.

О, прямо в лоб — "гарна дівчина". Ну-ну.

— А які — "такі, як я"? — спитала я з викликом.

— Яскраві, — не замислюючись відповів він. — З характером.

Я пирхнула, але всередині щось здригнулося.

Тримай себе в руках, Рейн. Це просто слова.

— Ти навіть не знаєш мене.

— Але хотів би дізнатися, — у його голосі прозвучала нотка, яку я не змогла розшифрувати. — Звідки ти?

— З Північних рубежів, — коротко відповіла я.

— Далеко забралася. Родина там?

Родина? Так, була колись. Тільки от не тут, а в зовсім іншому світі.

— Ні, — я вирішила не заглиблюватися в цю тему.

— Розумію, — кивнув він, хоча явно нічого не розумів. — А що в кошику?

— Їжа.

— Це я зрозумів, — посміхнувся Кірен. — Що саме? Пахне чудово.

Я не змогла стримати легкої посмішки.

— Вареники, налисники, чебуреки... Сумніваюся, що ти хоч раз куштував щось із цього.

— Не куштував, — погодився він. — Може, пригостиш колись?

З чого це раптом?

Але щось у його погляді — щирий інтерес? — змусило мене пом'якшитися.

— Можливо, якщо заслужиш, — несподівано для себе відповіла я.

Кірен розсміявся — щиро, без тієї ноти переваги, яка зазвичай чулася у сміху аристократів.

— Справедливо. А що потрібно зробити, щоб заслужити?

Я задумалася на мить.

— Для початку перестати дивитися на мене як на дивину. Я не екзотична тварина у звіринці.

Він здивовано підняв брови.

— Хіба я дивлюся на тебе так?

— Усі аристократи дивляться на простолюдинів саме так, — знизала я плечима. — Як на кумедних звіряток.

Кірен несподівано зупинився і повернувся до мене обличчям.

— Ти помиляєшся, — у його голосі прозвучала серйозність. — Принаймні, щодо мене.

Наші погляди зустрілися, і я відчула дивне тепло, що розливається всередині.

Припини, Рейн. Не будь наївною.

— Доведи, — кинула я виклик, сама не знаючи, чому.

У цей момент ми підійшли до гуртожитку артефакторів. Біля входу стояли студенти, і деякі з цікавістю поглядали в наш бік.