Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Я відвела погляд від палаючого каміна й здивовано глянула на нього.
— Гостя? — повторила, повільно промовляючи слово, ніби воно мало якийсь особливий сенс.
Алекс легенько хитнув головою, його посмішка стала ще м’якшою.
— Так, люба. Сер Генрі. Він уже давно хоче тебе побачити. Щоразу просить у мене дозволу на зустріч, але я… — він розвів руками, — я щоразу знаходив причину відмовити. Тільки більше не можу. Мені вже навіть ніяково писати чергове "ні".

Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи це все жарт. Але ж ні. Алекс говорив щиро.
— Він просто дізнався, що я хвора, і вирішив завітати, проїжджаючи повз? — несміливо припустила я, хоча серце підказувало інше.
Алекс усміхнувся та повільно похитав головою.
— Ні, мила. Він приїхав майже в один час зі мною. І залишився.
Мої пальці мимоволі стиснули плед, що лежав у мене на колінах.
— Він повернувся? — ледве чутно запитала я, ніби боялася почути відповідь.
— Саме так, — тихо підтвердив Алекс, уважно спостерігаючи за мною.
Я ледь помітно видихнула, змушуючи себе зберігати спокій.
— Що ж… — почала я, намагаючись говорити звичайним тоном, хоча всередині мене вирувала буря почуттів. — Надішли йому відповідь, що ми чекатимемо його завтра на обід. Це найкращий час доби.
Алекс звів брови, ніби чекаючи продовження.
— Тоді я виглядаю найздоровішою, — додала я, лукаво посміхнувшись, перетворюючи все на жарт.
Алекс хмикнув, зітхнув і тільки хитро прищурився. Він знав мене занадто добре.
Ранок почався, як і завжди, з тих звичних, майже ритуальних процедур — легкий дотик холодної води до обличчя, освіжаючий трав'яний настій, що ніжно втирався у шкіру голови, і нескінченно важливий прийом ліків, що обережно підтримували мій ослаблений організм. Крок за кроком, як годинниковий механізм, я завершила всі ранкові клопоти, дозволивши служниці дбайливо допомогти мені з одягом. Сьогодні мій вибір впав на ніжно-блакитну сукню. Вона була простою, як і всі мої вбрання, зі скромним, але бездоганним кроєм: закрите декольте, стримані рукави, м’які складки тканини, що спадали плавно, ніби створені, щоб оберігати мою ще тендітну, ослаблену постать. Витончена лінія силуету майстерно приховувала сліди недуги, огортаючи мене лагідним затишком, наче захисний кокон, у якому я могла почуватися впевнено.
Волосся, що почало лише відростати після хвороби, я сховала під акуратно зав’язану шовкову хустинку, що лагідно обіймала мою голову.
Зітхнувши, я востаннє окинула себе оцінюючим поглядом у дзеркалі. Відображення зустріло мене трохи блідим обличчям, але у втомлених очах уже жеврів вогник життя. І, випроставши спину, повільно вийшла з кімнати, прямуючи до столової.
Алекс уже чекав там, розслаблено сидячи біля каміна. Він, як завжди, мав вигляд людини, якій ніколи не бракує тем для розмови, тож ми весело теревенили, доки час минав.
Сер Генрі, як і личить йому, запізнювався. Я усміхнулася про себе — йому завжди вдавалося з’являтися стрімко, майже драматично, порушуючи звичний плин подій. І цього разу не сталося інакше.
Двері відчинилися різко, ніби порив вітру увірвався до кімнати. Він зайшов швидкою ходою, з якоюсь коробкою в руках, і навіть не встиг вимовити жодного слова, залишив подарунок осторонь.
Правила етикету? Зараз вони його аж ніяк не цікавили.
Не вагаючись, він підійшов до мене й просто загріб у свої обійми.
Ці кілька секунд розтягнулися у вічність. Його руки були міцними, теплими, такими рішучими, що я навіть не подумала опиратися. Я лише відчула, як моя голова сама по собі схилилася до його плеча, а серце почало битися швидше.
Ми стояли так, не рухаючись, ніби весь світ навколо завмер.
— Здається, я все ж мушу нагадати, що ви не в тих стосунках, — сухо озвався Алекс, багатозначно схрестивши руки на грудях.
Я різко відступила, відчуваючи, як щоки спалахнули. Сер Джермен тільки хмикнув, відступив на крок, але в його очах усе ще світилася ледь прихована усмішка.
— Баронесо, з вами надзвичайно важко товаришувати, — сер Генрі похитав головою, зітхнувши з удаваною втомою. — Здається, через ваші нескінченні пригоди моє бідне серце постаріло щонайменше на двадцять років.
Його голос був наповнений ніжним докором, і це розвеселило мене.
— Ви що, змовилися з Алексом? — я кокетливо підняла брову, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого. — Сердешні ви мої…
І ми розсміялися. Спершу я, а за мить і вони не втрималися, пирснувши вслід за мною. У повітрі повисла легкість, така рідкісна в нашому світі турбот.
— Гаразд, — урешті мовила я, — досить сентиментів, пора до столу. У мене, між іншим, суворий режим!
— Зачекайте, міс, — сер Генрі підняв руку, зупиняючи мене. — Спершу треба відкрити коробку. Це важливіше за будь-який обід.
Я підійшла ближче, затамувавши подих. І коли, нарешті,  пакунок було знято, мої очі округлилися від подиву.
Переді мною, в елегантній клітці з витонченими золотистими прутами, сидів величезний папуга. Його сіре пір'ячко, м'яке, як срібло, сяяло в променях ранкового світла, а червоний хвіст, мов смуга полум'я, яскраво контрастував із його стриманим кольоровим вбранням. Пір'я переливалося ніжними відтінками, що нагадували коштовний камінь, а чорні, глибокі очі пильно вивчали навколишній світ.
— Ви… даруєте мені птаха? — я піднесла руку до грудей, щиро вражена такою несподіванкою.
— Не просто птаха! — урочисто мовив сер Генрі. — Це Гаррі. Він знає рівно п’ять слів, тож ваша нова місія — збагатити його словниковий запас.

Я обережно простягнула руку, і маленький ошатний папуга нахилив голову, ніби оцінюючи мене. Його сріблясто-сіре пір’я відсвічувало в променях світла, а чорні намистинки очей, здавалося, пронизували мене наскрізь.

 — Ці папуги Жако, неймовірно розумна порода. Вони здатні запам’ятовувати сотні слів і навіть розуміти контекст.

— Це звучить так… незвично, — я усміхнулася й знову подивилася на Гаррі.
Я не змогла стриматися, і в моїх очах миттєво з'явилися сльозинки, як тонка роса, що не встигла спастися від ранкового сонця. Мене це так розчулило, що серце, немов відчувши вагу цих емоцій, застигло на мить від непереборного тепла.
Сер Генрі усміхнувся і, нахилившись трохи ближче, лукаво додав: — А ще навчите його декламувати одну з ваших од.
Я закотила очі й, зітхнувши, похитала головою.
— Сере Генрі, ви безнадійний!
Саме в цей момент Алекс, схоже, вирішив, що час для витівок закінчився, і почав нас підганяти до столу, вживши слово чай.