Сергій Фішер - Червоний рахунок, Сергій Фішер

— Як анонімний приклад — можливо, — Злата знизала плечима. — Він каже, що це був один з найцікавіших випадків у його практиці.

Вони увійшли до бібліотеки, де мали зустрітися з рештою команди, що працювала над проєктом етичної комісії. Антон уже чекав за столом у кутку, розкладаючи папери.

— Привіт, — сказав він, побачивши дівчат. — Як пройшло?

— Добре, — Злата сіла поруч, дістаючи ноутбук. — Деканка винесе проєкт на вчену раду. Є шанси на затвердження.

— Чудово, — Антон щиро посміхнувся. Після всього, що сталося з Дамиром і його свідчень у суді, він став надійним союзником Злати в розробці нових ініціатив. — Я підготував юридичне обґрунтування для розділу про анонімність заявників.

Вони заглибилися в роботу, обговорюючи деталі проєкту, який мав змінити підхід університету до вирішення етичних проблем. Для Злати це було більше, ніж просто ініціатива — це був спосіб перетворити свій негативний досвід на щось конструктивне, що допоможе іншим.

Після завершення зустрічі Злата затрималася в бібліотеці, працюючи над дослідженням для курсової роботи. День згасав, зимове сонце ховалося за горизонтом рано, залишаючи читальний зал у затишному штучному освітленні. Вона настільки заглибилася в роботу, що не помітила, як минув час, доки бібліотекарка не підійшла, нагадуючи про скоре закриття.

Збираючи речі, Злата випадково зачепила браслет з кулоном-ключиком, який досі носила щодня. Ключик зблиснув у світлі лампи, нагадуючи про все, що сталося. Цей маленький аксесуар, колись просто подарунок на день народження, став для неї символом трансформації. А потім виявився буквальним ключем до сейфа з доказами, які допомогли їй довести свою невинність.

— Злато? — голос за спиною змусив її здригнутися.

Вона обернулася і побачила Валерського — доцента математики, якого колись шантажувала. Він виглядав втомленим, але не таким наляканим, як раніше. В руках тримав стос книг і папок.

— Доцент Валерський, — Злата відчула, як її серце прискорюється. Востаннє вони бачилися в суді, де він давав свідчення. Відтоді вона уникала зустрічей з ним, відчуваючи сором за свої дії.

— Я чув, що ви отримали відмінно з математики у професора Бондаренка, — сказав він несподівано. — Це... вражає. Він відомий своєю суворістю.

— Я багато працювала, — відповіла Злата, намагаючись стримати напруження в голосі. — Математика виявилася складнішою, ніж я думала спочатку.

Валерський кивнув, переступаючи з ноги на ногу, явно відчуваючи незручність.

— Я також чув про вашу ініціативу щодо етичної комісії, — сказав він після паузи. — Це... корисна ідея.

— Дякую, — Злата помітила, як пальці Валерського нервово постукують по корінцях книг, які він тримав. — Я сподіваюся, вона допоможе уникнути... ситуацій, подібних до нашої.

Валерський глянув на неї з дивним виразом — сумішшю залишкового страху, розуміння і, можливо, навіть певної поваги.

— Знаєте, Золотарьова, — сказав він, знижуючи голос, — те, що ви зробили тоді — це було неправильно. Але те, що ви робите зараз... це справжня відповідальність. І для студентки першого курсу — вражаюча зрілість.

Злата не очікувала таких слів. Вона готувалася до осуду, можливо, до холодності, але не до такого визнання змін.

— Дякую, — сказала вона тихо. — І... я хотіла б вибачитися. За те, що зробила. Це було неправильно і підло з мого боку.

— Ви вже вибачилися. На комісії, — нагадав Валерський, але щось у його погляді пом'якшилось. — І, здається, витягли з тієї ситуації правильні уроки. Як і я, зрештою.

Він трохи підняв стос книг, які тримав, наче підкреслюючи свої слова.

— Я більше не тримаю особистих файлів на робочих пристроях, — додав він із слабкою, але справжньою усмішкою. — І став обережнішим у... особистому житті.

— Розумно, — кивнула Злата, відчуваючи дивне полегшення від того, що ця розмова відбувається майже нормально, без відкритої ворожості чи звинувачень.

— Що ж, мені час, — Валерський знову напружився, наче згадавши, з ким насправді розмовляє. — Успіхів у вашій ініціативі, Золотарьова.

Він пішов, залишивши Злату з дивним відчуттям. Наче закрилася ще одна сторінка її минулого — не зовсім дружньо, але з певним примиренням. І це було більше, ніж вона могла сподіватися.

Виходячи з бібліотеки, Злата дістала телефон, щоб написати Соні про зустріч, і помітила пропущений дзвінок від детектива Марченка. Вона одразу перетелефонувала йому, відчуваючи легке занепокоєння.

— Марченко, — відповів він після другого гудка.

— Це Злата Золотарьова. Ви телефонували?

— Так, — голос детектива звучав діловито, але без тривожних ноток. — Хотів повідомити, що справу Терещенка передано до суду. Слухання призначено на наступний місяць. Вас, найімовірніше, викличуть як свідка.

— Я готова, — відповіла Злата, хоча відчула, як напружується від думки про нову зустріч із Терещенком у суді. — Щось ще?

— Так, — Марченко зробив паузу. — Дамир Ахметов... у нього завтра етапування. Його переводять до колонії загального режиму в іншому місті. Він просив передати вам це.