Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Але час минав, люди забули свої традиції, почали вважати, що обійдуться без допомоги Змія. І одного разу, після чергового його пробудження, вирішили більше не приводити обрану наречену. Минув тиждень, другий — і селяни полегшено видихнули, адже Змій не нагадував про себе.

Аж поки на ранок не помітили відсутності аж десяти жінок. З однієї хати одночасно зникли матір та її новонароджена донька. З іншої — дві сестри. Страшне, невимовне горе накрило громаду. Люди спробували задобрити Змія і добровільно привели до нього нову дівчину, проте він не прийняв її. З того часу він сам обирає. А також той Змій більше не приймав людської подоби.

Яра повернулася до ліжка і сіла. Їй було важко довго стояти. Бік досі болів. Двері відчинилися і до хати зайшла Євдокія з повним відром свіжого молока. Вона не зізналася, що вже певний час стояла за порогом і слухала їхню розмову. Жінка досі злилася на Яру.

— Нерозважлива ти, дитино, — похитала вона головою, поклавши відро на стіл. — А якби ти не втекла?

Яра схилила голову.

— Кажу ж тобі, я думала, що то Олексій!

— То і був Олексій. Іншого нема, — твердо відповіла Євдокія, проціджуючи молоко у глечик. — Оце візьмеш собі, — сказала вона Ляні. — Трохи лишу для Яри, а решту заберу до Власлава. Бідна жінка лежить там одна.

Очі Яри потемніли, наповнившись сльозами:

— Я нині повернуся додому.

— Рано тобі, — зупинила її Євдокія. — Ще не оклигала. Власлав без тебе впорається.

Вона процідила все молоко і сіла на за стіл, склавши руки.

— Олексій — то і є Змій. Він вбив мою доньку Орисю. На його руках смерть Марії. З його вини мала дитина залишилася сиротою.

— Та не він то! — зі злістю крикнула Яра. — То хтось інший! Я бачила Олексія в його іншій подобі, то не він!

Ляна підскочила від переляку. Вона почувала себе там зайвою. Євдокія спершу не хотіла вірити, та потім вирішила спитати:

— Якого він був кольору?

— Чорного. Увесь чорний.

Жінка завмерла. Вона знала, який на вигляд Олексій у подобі Змія. Якось вона застала його, коли він був малий, у лісі. Мале Змієня літало поміж дерев, ганяючись за воронами. Його шкіра була коричневою, а луска переливалася золотом. Яра не брехала.

— Цього не може бути, — прошепотіла Євдокія.

Жінка рвучко підвелася і почала ходити по хаті туди-сюди, заламуючи руки.

— Не може…

Ляна перезирнулася з Ярою.

— Господи, що ж нам робити? — бідкалася Євдокія. — Як таке можливо?

— То в чому справа? — врешті запитала Яра. — То ж не Олексій, чи не так?

Жінка різко спинилася посеред кімнати. В її очах виднівся переляк.

— То його тато.

***

Вона повільно ступала по мокрій траві, відчуваючи босими ногами нічну прохолоду. Власне тіло здавалося чужим, ніби не належало їй. Ніби досі не прийшло усвідомлення того, що ця ніч стане останньою у її житті.

На ній було біле вбрання. Сорочка, виткана вмілими руками старих жінок, шурхотіла поміж кущами. Одіж сягала долу і огортала дівчину, ніби саван.

Вона глянула на свої руки. На них, ніби кайдани, поблискували у сяйві місяця широкі браслети. Торкнулася шиї — холодне намисто обпікало тонку шкіру. Сповнені п’янкого аромату квіти, заплетені у тугі коси, сплутували думки.

Позаду дівчини йшла німа процесія. Ніхто не розмовляв, не співав радісних пісень на славу охоронця громади. Не було чути сміху. Лише чорні тіні часом блимали по боках, і ледь чутні кроки слідували за обраною нареченою.

І ось попереду поміж дерев з’явилися вогні. Полум’яні смолоскипи освічували пагорб, на якому стояв великий будинок. Чорне каміння, з якого було викладено стіни, виблискувало від жару вогню.

Дівчина озирнулася: позаду не було нікого. Її покинули тут одну, віддавши на поталу Змію. Паніка стиснула нутрощі жертви. Вона хотіла тікати, але ноги ніби приросли до землі. Раптом перед нею з’явилася жаба. Вкрита слизом та бородавками, вона втупилася своїми великими очима в дівчину і глухо закумкала, а потім різко скочила їй на обличчя.

Від жаху та огиди Ляна заверещала і прокинулася. Важко дихаючи, вона відчувала, як сльози градом котилися по її лиці. Тіло здригалося від нічної прохолоди, та по чолі стікали краплини поту.

Дівчина хотіла підвестися, проте нестерпна важкість в ногах не дала їй цього зробити. Ляна вдивлялася у темряву попереду себе до болю в очах. На краю дивана, на її ногах щось лежало. Величезне, важке та… живе. Страхітлива аморфна маса плавно рухалася на місці.

 Дівчина заклякла, не в змозі поворухнутися. Її очі повільно звикали до темряви, і врешті вона побачила зміїне тіло, вкрите чорними, вологими від місячного світла лусками, яке тягнулося вздовж її ніг.

Ляна розкрила рота, щоб закричати, але повітря застрягло в горлі.

Змій підняв голову. Його очі, що світилися червоним золотом, дивилися просто на неї.