Володимир Лис - Стара холера

– Це Кітс. Ми його в Оксфорді вивчали, сперечалися. Диви, не забув.

Про те, чому вони святкують саме в цій кімнаті, пояснив, що кімната особлива, сюди він приходить, коли йому треба усамітнитися. Не коли йому важко на душі, тоді або можна побродити на природі, або просто завалитися на диван чи ліжко деінде й постаратися відключитися, або погасити депресію якоюсь розвагою. У цю кімнату він приходить, коли його настрій не можна пояснити словами, коли й болісно й начеб радісно, коли чекаєш чогось такого, що неодмінно має прийти, коли ти сам і водночас із цілим світом. А ще приходить сюди, як настають рідкісні періоди вмиротворення, коли геть нічого не хочеться, а хочеться повірити, що світ добрий і лагідний, а не злий, підступний і брудний. Його батько і мама знають, що в цю кімнату не можна заходити, що це його кімната, як каже мама – правда, трохи з іронією, – замок його душі.

– Я гадаю, Лізо, ви пробачите цю мою примху посидіти з вами в цій кімнаті. Справді посвяткувати. Повірите, іншого відзначення у мене сьогодні не буде. Ви, мабуть, здивовані, що нікого не побачили й не зустріли в цьому маєтку, правда ж, Лізо?

– Так, – призналася Ліза.

– Не буду приховувати, в нас є і охорона, і обслуга, – сказав Максим, – але мені хотілося якщо святкувати, то по-справжньому. Удвох. Щоб були тільки ми. А мені ж прикро, що ми за вашою волею більше не побачимося. Знаєте, який у мене тоді настрій… Не суптеся, Лізо. Я жива людина. Я сьогодні впустив у цю кімнату білу пташку. Розумію, надто красиво… Чорт, мені чомусь не хочеться шукати інших слів. Давайте вип’ємо, що ми тут удвох.

– Сьогодні ще були Черрі, коні і білочки, – сказала Ліза. – І ваш Султан.

– Так, але вони не в рахунок. Хоча… Признайтеся, білочки вам сподобалися… І Альба..

– А особливо Черрі, – усміхнулася Ліза. – Якби я жила не в однокімнатній квартирі, я спробувала б його у вас купити…

– Він буде вашим, Лізо, – сказав Максим. – Якщо захочете, звичайно…

«І житиме в моїй халабуді, – подумала Ліза. – А хто ж його виводитиме гуляти?»

Вони випили. Ліза зробила однюсінький ковток. Їй треба бути тверезою. Чому в ній дедалі більше оселяється страх?.. Страх, який приходить на зміну довірі… Довірі до Максима, його слів, поведінки. Це мовби хлопець, якого вона знала давно, тільки який не знати чого розбагатів. Він змінив, перекреслив усі ті уявлення про синків багатіїв, мажорів. Йому раптом захотілося повірити. Ця віра народжувала щось нове в Лізі. У ній самій.

Наче знайомила з іншою Лізою, котра чекала свого часу, щоб прийти на зміну тій, колишній. Ця Ліза розминалася з Лізою до того, довірливо і водночас зневажливо посміхалася. Вона знала щось таке, чого не знала Ліза колишня. І вже не дізнається. Ось у чому річ. Новій Лізі було шкода себе колишню. І вона промовляє за себе і за неї: «Я тут!»

«Повна шизуха, – подумала Ліза. – Мені добре, тільки й усього, хоч казки і кінчаються. За вікном уже вечір, скоро прийде пора повертатися з балу».

Тут Ліза зрозуміла одну з причин її страху. Вона у величезному маєтку була в повній владі чоловіка, який сидів навпроти. Він міг зробити з нею що завгодно. Всупереч її опору. І ніхто не прийде на виручку – ні таємнича схована обслуга чи прислуга, ні невидима охорона. Потужна сила струменіла з усієї його постави. Не може бути, щоб такому чоловікові не хотілося мати жінку, дівчину тепер, негайно. Тим більше таку, якій зробив стільки компліментів. І подарунок. До якої явно не байдужий. З якою зустрічається востаннє, найостанніше ще раз, щоб потім зустрітися знову. Ні, ні і ще раз ні. Цього не буде ніколи.

Йому двадцять дев’ять. Через рік буде тридцять. І нехай. Вона трапилася на шляху, тільки й усього. Її вини тут нема.

Чи є? У чому?

«Наше спілкування дике», – подумала Ліза.

Хтось сказав би їй: «Його можна приручити». Себто дике спілкування. Зробити його свійським. Домашнім. Чи воно вже приручене, і приручений цей син олігарха… Це не так, не так, але щось має статися. Не даремно ж Ірка якось сказала, що в Лізі поруч з наївністю живе здоровезна жіноча інтуїція. Бабська, сказала Ірка. А чого чекає вона, Ліза? Пропозицій продовжити спілкування, яке вже її забавляє і, чого там, інтригує? Вона чекає? Он як?..

Що має статися, Ліза довідалася по закінченню їхньої трапези. Чи ближче до кінця. Максим підвівся і сказав, що зараз принесе кави. «Сподіваюся, не відмовитеся від гарячої арабіки?»

Ліза не відмовилася. Він вийшов. Делікатний, хоче сам прислужитися, хоча й іменинник. Що там вона йому бажала? Щоб здійснилися всі його мрії? Може, щось накаркала собі?

Вона була… була, була сама не своя. Хотілося встати і втекти, зробитися маленькою пташечкою, яка б вилетіла через он ту кватирку. Чому вона так тремтить? Невже так сп’яніла? Ні, річ у тім, що…

Коловерть думок, які пронеслися її бідолашною головою, змусила Лізу остаточно протверезіти. Вона була готова до всього, навіть дорого віддати своє життя. Життя за що і кому? Подумала, чи варто буде дарувати його, якщо запропонує щось несусвітнє. Наприклад, лишитися в цьому палаці на ніч. Звісно, не згодиться. А як він поведеться далі… Зміг же бути цілісінькі дві години, коли сиділи за столом і вели всілякі ля-ля (Ліза твердила весь час до себе: не можна, не можна бути надто відвертою, – і все одно була), поводитися чемно-чемно і торкнутися тільки зо три рази її руки. Ну, коли вона вітала його з днем народження, притиснув до себе таки міцненько, і поцілунок в губи таки вийшов задовгим, і ще й шию цьомнув (нахаба!) надто пристрасно, правда, вимовив: «Пробачте». Ліза пробачила його і пробачила саму себе. Була благодушною, як та кішечка, яку гладять на сонечку. Мур-мур! Бо їй було не бридко, а приємно. І перед очима поставало дуже тіло, що крутило «сонце» на перекладині. І знову чувся тепер зблизька, зовсім близько, той чоловічий дух, дух, який ішов од нього, коли чалапали поруч величезним маєтком. «Сонце» і дух переважували навіть побачене в маєтку. Все добро в ньому завтра зникне, розчиниться, розчиняться його слова, а «сонце», тіло, подих, підозрювала Ліза, в її пам’яті можуть