Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Мяяяяу, — напучувала їх Іда.

 У Соборі було дуже багатолюдно. Дами демонстрували вбрання, переказували одна одній новини, загалом, пліткували, як на будь-якому такому заході. Чоловіки, за великим рахунком, робили те саме, щоправда, теми для розмов були ширшими.

Маргарета з багатьма присутніми була знайома. Вона мило спілкувалася, переходячи від групи до групи, поки не зіткнулася ніс до носа з матір'ю Герберта. Мило посміхаючись, та прошипіла, щоб чула тільки невістка:

— Здивована, що простолюдинів пускають у пристойне товариство.

— Завдяки простолюдинам, знать має змогу жити на широку ногу, матінко, — усміхнувшись почервонілій від злості свекрусі, Маргарета пошукала очима слуг, які розносили напої.

Побажавши їй добре провести час, вона підійшла до слуги, який ніс вино. Взяла кубок і, вдаючи, що розглядає вміст, щось шепнула над ним. Потім поставила його назад на тацю, взяла собі інший і наказала слузі віднести повернутий кубок дамі в чорному, вказавши на свекруху. Щоб слуга правильно її зрозумів, поклала на тацю срібну монету.

 У якийсь момент настала повна тиша. Усі погляди були спрямовані до входу. До зали увійшла велика група людей. Попереду йшов король Едуард II під руку зі своїм «милим другом» Х’ю Діспенсером. За ними йшла, в оточенні придворних дам, королева Ізабелла. Тут пролунав гучний голос короля:

— Де мій дорогий Еддрік? Де Архієпископ? Треба вже починати!

З натовпу вийшов багато вбраний граф Еддрік Ленгтон. Граф був нареченим давно не першої свіжості. Поки король спілкувався з ним, підійшов Архієпископ висловити королю свою повагу. Потім він повернувся до графа.

— Усе готово. Де Ваша наречена?

— Леді Агнета скоро буде готова. Усе гаразд.

 Маргареті, яка з Гербертом стояла недалеко від цієї компанії, здалося, що в голосі нареченого не було абсолютної впевненості. Але тут до графа підійшов чоловік і зробив знак, що все гаразд.

 Почалася церемонія.

З графом до вівтаря йшла юна красуня. Її червоне вбрання надто контрастувало зі змертвілою блідістю обличчя. Щастя на обличчі дівчини не спостерігалося взагалі. Зате її родичі своєї радості не приховували. Серед них була й мати Герберта. Але була одна проблемка. Коли церемонія закінчилася, і почалося святкування, вона щоразу, коли хотіла щось сказати, починала квакати. Намагаючись приховати цей казус, вона мусила вдавати, що кашляє. Після кількох невдалих спроб їй довелося закрити рота. Плітки цього дня довелося лише слухати. З обличчя свекрухи видно було, яка це мука, і Маргареті це по-справжньому підняло настрій. Тепер можна було розслабитися і спокійно спілкуватися зі знайомими, не побоюючись почути якусь гидоту на свою адресу.

 Підійшов Герберт.

— Ти помітила? Едуард узагалі перестав приховувати свої стосунки з цим пройдисвітом. Спочатку Гастон, тепер Х’ю.

Марго подивилася на Ізабеллу, яка байдуже сиділа за столом поруч із королем, тоді як той веселився, спілкуючись зі своїм коханцем.

— Бідна жінка.

— Так, їй не позаздриш, як і сьогоднішній нареченій. Але мене більше хвилює Х’ю. Він зовсім совість втратив. Грабує нас не соромлячись.

— А чому ти мені цього не розповідав?

— А навіщо? Ця сволота оббирає не тільки нас, а всю країну. Можеш зробити так, щоб він зник?

 Марго взяла чоловіка за руку.

— Я не можу чинити зло, хоч би яким покидьком була людина. Якщо я це зроблю, то втрачу свій Дар. Ти ж знаєш, коли я обрала сторону, я дала обітницю.

— Знаю, рідна. Тому й не розповідав. Не забивай собі цим голову. Грошей нам вистачить. Поки ми разом, нам нічого не загрожує. Тож розважаймося.

 Поцілувавши дружині руку, він повів її танцювати.

 Вранці, коли Маргарета прокинулася, Іда застрибнула на ліжко.

— Ну, як усе пройшло?

— Непогано, — потягуючись, сказала господиня.

— Що наша упириха? Сильно зловтішалася?

 Маргарета, згадавши свекруху, яка квакала, розсміялася.

— Недовго.

 І розповіла, як усе було.

Іда, відсміявшись, тільки запитала:

— І надовго оточенню привалило щастя її не чути?

— А, ще кілька днів і все мине. Ми вже будемо далеко, Дякувати Господу.

 Маргарета перебувала в чудовому настрої. Сьогодні вона побачить дорогих їй сина й батька.

Будинок батька стояв на околиці Лондона, на березі Темзи. Це був добре укріплений об'єкт. Завдяки близькості річки не склало великих труднощів захистити будинок ровом і заповнити його водою. З боку споруда видавалася дуже гарною і надійною. Вона ніби виросла з води. По суті, це був маленький замок.

 Коли Маргарета й Герберт в'їхали через перекидний міст у двір будинку, там на них чекав Едвард. Видно було, що йому хотілося кинутися в обійми батьків, але за віком він вважався майже дорослим і щосили намагався відповідати. Але ні Герберт, ні Маргарета не готові були ще повною мірою визнавати за сином цей статус, і в колі сім'ї не стримували емоцій.