Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

– Це місце, куди потрапляють діти, яких кидають батьки. Вони там живуть доки їм не виповниться вісімнадцять років. Доля цих дітей дуже важка, не всі з них обирають потрібну дорогу, половина сходять з неї. Якщо пощастить і їх усиновить хороша родина, вони, можливо, будуть щасливими, – відповіла дівчина. - Альбрехт, у тебе була така мати! Ти її любив, вона тебе любила! Може, колись ти дізнаєшся про долю своєї рідної матері, але ти ніколи не взнаєш, як це бути кинутим у лісі. Залишитися нікому не потрібним… Тебе любили, а мене ні!

- Але як?! Ти ж Леді Вольфрам! Твій рід багатий і знаменитий у тебе в часі! Ти ж сама мені це казала! Як же так сталося, що вони тебе покинули? – розгубився хлопець.

- Я не знаю. Коли я знайшла свою матір, вона сказала, що над нашим родом лежить прокляття, що батьки не можуть бачити дитинство своїх дітей… Але я не вірю в це. Думаю, що це лише відмовки! – сказала Рада, підібгавши губи.

- У тебе досить дивне ім'я, Леді Вольфрам! - раптом сказав Альбрехт.

Рада засміялася і встала зі свого ліжка.

- Ти спочатку зроби те, що я тебе попросила, а потім відповім тобі!

- Ти про що? Я не співатиму! - запротестував Альбрехт.

- Тоді я не вірю, що ти вмієш співати! – бешкетно подивилася на нього дівчина.

Альбрехт засміявся. Після довгих умовлянь він нарешті здався. Рада підсіла до нього ближче, щоб краще чути, адже вже було пізно, а за стінкою теж спали люди. Вона очікувала почути щось посереднє, середньостатистичне.

За старих часів у «Резенфорді» вони влаштовували вечорами невеликі концерти, часто до них приєднувалися хлопці. Альбрехт якийсь час сидів мовчки, згадуючи хоч якусь пісню.

– Там, де вітром хитаються верби.

Там де море у світлі заходу.

Усміхнись мені знову коханая.

Моєю мрією стала крилатая.

Я не знаю для чого ті сумніви.

І чого страх мене сковував.

Повертайся додому, коханая.

Поверни мені світлу надію.

Мій світ тобою зачарований.

Моя мрія, моя ти крилатая.

Повертася додому, коханая.

Поверни мені світлу надію.

Де ж ти мій ангел небесний?

Що з тобою, де ж твої крила?

Повертайся до мене, коханая.

Бо про тебе я лишень мрію.

Він співав дуже тихо, але Рада зуміла вловити його приємний тембр. Поки звучала пісня, дівчина не зводила з нього очей. Вона дивувалась, як хлопець стільки часу міг приховувати такий голос. Він був м'який та глибокий, таким голосом можна співати лише ліричні пісні. Такого голосу не було ні в кого!

Коли Альбрехт замовк, він глянув на свою супутницю і на кілька секунд онімів. У неї з очей уперше за довгий час текли сльози. Хлопець кілька хвилин сидів, не знаючи, що робити.

- Альбрехт, ти злочинець! Тебе у в'язницю треба було посадити за те, що ти ховав свій талант! - відповіла вона, витерши рукою сльози.

– Леді Вольфрам, я… – розгублено почав Альбрехт, але дівчина його перебила:

- Мене звуть Рада! Я Рада Вольфрам! - усміхнулася вона. – Леді Вольфрам – моє прізвисько! Називай мене тепер просто Радою!

Альбрехт на той момент не зрозумів, що насправді сталося. Те, що дівчина відкрила йому своє справжнє ім'я, говорило, що вона почала йому довіряти як другу.

- Альбрехт, я хочу, щоб завтра ти співав зі мною!

Хлопець здивовано подивився на неї і скривився.

– Ні!

- Але, Ал! Ми так зможемо заробити набагато більше грошей! Альбрехте, прошу тебе!

Наступні півгодини Рада просила його співати разом. Хлопець кожен відхиляв її пропозицію. Так, він колись співав, але тільки для своїх.

– Я співаю лише під гітару! Тут такої нема! - відповів він, думаючи, що питання вичерпане.

– Купимо! – підбадьорилася Рада. - Ти добре граєш?  Я граю на піаніно і трохи на гітарі!

- Грав на святах, не скаржились! – відповів хлопець, відчувши, як запалали його щоки. – Але співати не буду!

 У результаті до ранку Рада вмовила його заспівати. Вона навіть роздобула йому просту гітару, хоча хотіла купити собі новий одяг. Стару вона потай від нього штопала магією.

Альбрехт давно не тримав у руках інструмент і спочатку не міг згадати жоден мотив. Тепер, отримавши акомпанемент, Рада з ще більшим ентузіазмом співала та танцювала. Потім черга дійшла до Альбрехта.

Публіка в селах виявилася невибагливою. Хлопець і дівчина, переїжджаючи з місця на місце, розучували нові й нові пісні. Так минуло кілька днів. Іноді вони нікуди не їздили, а відпочивали, гуляли. Альбрехт був цікавим співрозмовником. І як Рада цього раніше не помічала?

Через тиждень своїх мандрівок вони прибули до невеликого містечка Кукі. Воно був малонаселеним. В основному там жили сім'ї мисливців та рибалок. Раді хотілося заспівати щось особливе. Вона вже переспівала всі народні пісні, які пам'ятала, і вирішила спробувати щось своє. Рада дуже хвилювалася, адже в неї раніше це погано виходило. Ця була майже імпровізація, і дівчина сама потім дивувалася римі, що вийшла.