Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

саме, я не міг згадати. Сікомб вийшов із бібліотеки, лишивши нас наодинці. Сльози сповнювали її очі й котилися по щоках.

— Дон був ваш, — сказала вона, — нічий, тільки ваш. Ви виросли разом. Не можу дивитися, як він помирає.

Я підійшов, присів на коліно поруч із нею, і зрозумів, про що насправді думав — не про лист, захований глибоко під гранітною плитою, не про нещасного Дона, який скоро мав померти, нерухомо й беззвучно простягнувшись на підлозі між нами. Я думав лише про одне. Вперше після того, як Рейчел в’їхала в мій будинок, вона тужить не за Емброузом, а за мною.

19

Ми просиділи з Доном увесь той довгий вечір. Я пообідав, та Рейчел не з’їла ні шматочка. І незадовго до півночі він помер. Я відніс його та накрив, завтра ми мали поховати його на плантації. Коли я повернувся до бібліотеки, там уже нікого не було, Рейчел пішла нагору. Я пройшов коридором до будуару, вона сиділа там, із заплаканими очима, вдивляючись у вогонь.

Я сів поруч та взяв її за руки.

— Здається, він не страждав, — сказав я їй, — йому не боліло.

— П’ятнадцять довгих років, — сказала вона, — маленький десятирічний хлопчик, який відкрив свій пиріг на день народження. Я згадувала цю історію, доки він лежав головою в мене на колінах.

— За три тижні, — сказав я, — знову буде день народження. Мені виповниться двадцять п’ять. Знаєте, що це означає?

— Що збудуться всі бажання, — відповіла вона, — принаймні так казала моя мати, коли я була молодою. Чого ви забажаєте, Філіпе?

Я відповів не одразу. Я дивився разом із нею на багаття.

— Не знаю, — сказав я, — доки не настане той день.

Її рука, з перснями, лежала, біла та нерухома, на моїй.

— Коли мені виповниться двадцять п’ять, — сказав я, — мій хрещений батько вже не розпоряджатиметься майном. Воно буде моїм, і я зможу робити все, що забажаю. Перлове намисто, інші коштовності, які лежать у банку, я можу віддати вам їх усі.

— Ні, — сказала вона, — я не візьму їх, Філіпе. Вони мають лишитися для вашої дружини, коли ви оженитесь. Я знаю, зараз у вас немає бажання брати шлюб, та прийде час і ви зміните свою думку.

Я чудово знав, що хочу сказати, та все ж не насмілився. Натомість я нахилився, поцілував їй руку і відійшов.

— Це всього лише помилка, — сказав я, — що ті коштовності сьогодні не ваші. І не тільки коштовності, а й усе взагалі. Цей дім, гроші, маєток. Ви це чудово знаєте.

Її обличчям пройшла напружена тінь. Вона відвернулася від багаття та відкинулася на спинку крісла. Її рука стала гратися з перснями.

— Нема потреби обговорювати це, — сказала вона. — Якщо й була якась помилка, я до цього звикла.

— Ви, може, й звикли, та я ні.

Я став спиною до каміна і поглянув на неї згори вниз. Тепер я знав, що маю зробити, і ніхто не міг мене спинити.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона з тією ж напруженою тінню в очах.

— Це не має значення, — відповів я. — Ви самі дізнаєтеся за три тижні.

— За три тижні, — сказала вона, — після вашого дня народження я мушу покинути вас, Філіпе.

Нарешті вона їх вимовила, слова, на які я так чекав. Та тепер вони вже не мали значення, позаяк у моїй голові виник план.

— Чому? — запитав я.

— Я вже надто довго гостюю, — відповіла вона.

— Скажіть мені, — почав я, — а що, якби Емброуз написав заповіт, за яким вся власність передавалася б вам пожиттєво, з умовою, що весь цей час керуватиму і наглядатиму за маєтком я, що б ви зробили?

Її очі спалахнули і вона поспіхом відвела погляд на вогонь.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона. — Тобто, що б я зробила?

— Ви жили б тут? — спитав я. — Чи, може, вигнали б мене?

— Вигнати вас? — скрикнула вона. — З вашого власного дому? Навіщо, Філіпе, ви питаєте в мене таке?

— То ви залишилися б? — запитав я. — Ви жили б у будинку і, в якомусь сенсі, винайняли б мене керувати вашими справами? Ми могли б жити тут разом, так само, як живемо зараз?

— Так, — сказала вона, — гадаю, так. Я ніколи про це не думала. Це було б інакше, тому важко порівнювати.

— Наскільки інакше?

Вона махнула рукою.

— Як мені вам пояснити? — вигукнула вона. — Ви хіба не розумієте, що я не можу з вами жити, просто тому, що я жінка? Ваш хрещений батько перший погодився б зі мною. Він нічого не говорить із цього приводу, та я впевнена: він відчуває, що мені час їхати. Все було б трохи інакше, якби будинок був моїм, а ви, як ви самі це уявили, працювали б на мене. Я була б місіс Ешлі, ви — мій спадкоємець. Та зараз ми маємо інше: ви Філіп Ешлі, а я, родичка, живу за вашу щедрість. І між цими двома ситуаціями, милий Філіпе, просто величезна різниця.

— Отож-бо, — відповів я.

— Гаразд, — сказала вона, — більше не говоритимемо про це.

— Ми про це поговоримо, — сказав я, — тому що це справа найвищого значення. Що сталося із заповітом?

— Яким заповітом?

— Заповітом, який написав Емброуз, так і не підписавши, і в якому все майно лишається вам?

Я помітив у її очах тривогу.

— Звідки ви знаєте про такий заповіт? Я ніколи про нього не розповідала, — сказала вона.

Брехня була б цілком виправданою, і я дав її Рейчел.

— Я завжди знав, що він має існувати, — відповів я, — та, певно, не підписаний або ж недійсний із юридичної точки зору. Насмілюся навіть припустити, що він десь тут, серед ваших речей.

Я стріляв навмання, та це виправдало себе. Вона раптом інстинктивно поглянула в бік маленького бюро, біля стіни, а потім знову на мене.

— Що ви хочете, щоб я сказала? — спитала вона.

— Я лише хочу, щоб ви підтвердили існування іншого заповіту, — відповів я.

Вона завагалася, а потім знизала плечима.

— Що ж, гаразд, він існує, — сказала вона, — але нічого не вартий. Цей заповіт ніколи не буде підписаний.

— Я можу на нього поглянути? — запитав я.

— Із якою метою, Філіпе?

— Із власною. Сподіваюся, ви мені довіряєте.

Рейчел якийсь час дивилася на мене. Вона була спантеличена і, гадаю, дуже стривожена. Вона підвелася зі свого крісла і підійшла до бюро, а потім, вагаючись, повернулась і поглянула на мене.

— Звідки це раптом така розмова? — спитала вона. —