Керстін Гір - Замок у хмарах, Керстін Гір

не пізніше ніж зараз. Тобто перед тим, як залишусь наодинці з маленькою Дашею в панорама-люксі. А озброєний пан Губер буде в кімнаті поруч.　

Бен закотив очі.　

— Ти що, знову за своє? Я ж тобі вже пояснив… Ет, з мене досить. Я йду.　

— Іди-іди, — сказала я йому вслід. — Там точно є ще купа телефонів, які потрібно відремонтувати.

21

— Вона дуже втомлена, — сказав Єгоров, не беручи до уваги той факт, що Даша щойно бадьоро стрибала на велетенському, королівських розмірів ліжку своїх батьків, захоплено вигукуючи моє ім’я. — Гірське повітря та ігри в снігу сприяють тому, що вона швидко засинає.　

Я проїхалась рукою по уніформі, яка сиділа на мені бездоганно, і посміхнулася усмішкою Мері Поппінс. Він ні в якому разі не повинен думати, що непосидючі діти можуть бути для мене якоюсь проблемою. Тим паче вона була сама.　

Даша спробувала зробити перекид. Я не розуміла, що вона говорить, та побоювалась, що це було щось типу: «Ходи, Фанні, спробуй теж перекинутись».　

— Вона вже поїла, почистила зуби, і книжку «на добраніч» я їй теж почитав. — Єгоров якось нервово смикнув свого чорного метелика. Як і всі чоловіки в сьогоднішній вечір, він одягнув смокінг. І хоча його коштував напевно в двадцять разів дорожче, ніж інші, та на вигляд він нічим не вирізнявся.　

Коли я прийшла до панорама-люксу, то Стелли Єгорової, на превеликий жаль, я там не застала.　

Вона зі своїм песиком уже спустилася вниз на привітання з шампанським, де попри те паралельно давала ексклюзивне інтерв’ю панові фон Дітріхштайну. А її шию прикрашав діамант «Надежда».　

Я сподівалася, що завдяки моїй сьогоднішній роботі нянею зможу першою побачити цю відому прикрасу. Ґрейсі, Емі й Медісон, а передусім пані Людвіг через це мені надзвичайно заздрили. Хоча пані Людвіг більше цікавилася сукнею. Я зустріла її і пана Людвіга, коли вони, тримаючись за ручки, поверталися з пообідньої кави до себе в номер. Через хвилювання пані Людвіг не могла доїсти своє тістечко, та навіть пан Людвіг виглядав дещо знервованим. Він повторював у коридорі кроки вальсу, поки пані Людвіг жваво зі мною розмовляла, перескакуючи з теми на тему. Нарешті сьогодні настав цей довгоочікуваний день. Коли пані Людвіг довідалась, що я проведу вечір у панорама-люксі, в неї аж очі загорілися.　

— Ох, яка ж ви щаслива, — вигукнула вона. — Ви зможете першою побачити таємничу королеву балу. Як гадаєте, вона одягне блакитну сукню під колір каменя? Проте їй, брюнетці, більше личить червоний. Та їй усе личить, на відміну від мене, старої… я переймаюсь своєю сукнею. Вона занадто відкрита. У моєму віці не варто носити таке глибоке декольте. Я так не хочу зганьбитися. Поділ сукні такий довжелезний, і в ній я можу рухатися лише маленькими кроками — що, коли я перечеплюсь і впаду? А якщо це станеться під час танцю?　

Пан Людвіг поклав їй руку на плече.　

— Усе пройде чудово, моя прекрасна! Я чекатиму тебе тут, унизу, біля сходів. А ти злетиш ними вниз, наче ангел, я в цьому впевнений. І якщо в танці щось і піде не так, то максимум через те, що я наступлю тобі на ногу.　

Пані Людвіг засміялася і притулилась на мить своєю сивою головою до його плеча.　

Ох, ці двоє були просто занадто милими! Коли я постарію, то теж хочу мати такого пана Людвіга під боком, котрий ніжно цілуватиме мене в тім’ячко.　

— Мавпа, з якою вона завжди засинає, називається Алексей. — Єгоров продовжував давати мені інструкції, поки Даша підійшла до кульмінації свого номера зі стрибків на ліжку. — Це моє друге ім’я. Алексей сидить поряд на Дашиному ліжку. Та якщо вона захоче, то може спати в нашому, я це їй уже пообіцяв. — Він дещо збентежено усміхнувся. — Вона й так майже завжди приходить до нас уночі…　

Я з розумінням кивнула. Як на мене, то Даша може ще трішки подуріти. А я із задоволенням би спробувала зробити перекид. Звісно, тоді, коли Єгоров піде.　

Він кинув погляд на свій годинник.　

— Раптом щось, — він показав поглядом на підлогу, — ви знайдете нас прямо тут, унизу.　

Я знову кивнула. Це було справді як рукою подати. Вийти на коридор, кілька кроків праворуч, тоді сходами вниз — і ти вже в бальному залі. Навіть музику можна почути, хоч і на диво приглушено, адже люкс був якраз над оркестровим балконом. А там уже з самого пообіддя розмістився гала-оркестр. Зараз якраз налаштовували струнні інструменти. Бальний зал було не впізнати: столи, накриті дамастовими скатертинами і розставлені навколо танцмайданчика, а на столах та стінах — пишні букети квітів та підсвічники. Двісті сімдесят шість свічок кольору слонової кості запалять о восьмій годині, котрі разом зі світлом дванадцяти люстр занурять зал у золотисте сяйво. Стільки ж свічок лежало напоготові, щоби замінити ті, що вигорять, — це розповідав мені мсьє Роше. Було два спеціально призначених офіціанти, які відповідали за свічки. Носячи таці з канапе, вони мали непомітно патрулювати вздовж стін, стежачи за тим, щоби ніде не скапував віск зі свічок і нічого не зайнялось. Я не заздрила нікому зі своїх зайнятих цього вечора колег. Заздрила хіба що Гретхен Барнбрук, яка зараз танцюватиме вальс із Беном.　

Мабуть… Та ні, вона стовідсотково виглядатиме чарівно у своїй абсолютно божественній сукні.　

(Ґрейсі й Медісон дуже докладно мені її описали. Я вже не пригадую, якого вона кольору, та мені в пам’яті закарбувалося те, що вона прекрасна.)　

З іншого боку — ні таке до найменших дрібниць продумане освітлення, ані симфонічний оркестр, ані бальна сукня не перевершать нашого вальсу на даху. І байдуже, що з нами буде потім! Цей чарівний момент у мене не забере ніхто на світі. Можливо, я розповідатиму про це ще своїм онукам, коли стану озлобленою старою. Але хвилинку, так не піде. Якщо я буду такою озлобленою, як тепер, то не матиму ані дітей, ані внуків. Хіба що сухоребру злостиву кішку.　

Єгоров зітхнув.　

— Ну, здається, все пояснив.　

— Так і є. — Я усміхнулася своєю найкращою посмішкою Мері Поппінс. — Ми з Дашею дуже гарно проведемо час разом, поки ви не повернетеся.　

— Можливо, я десь поміж усім заскочу до вас, — сказав він.　

— Звичайно, тут же рукою подати.　

— І принесу вам щось смачненьке, — додав він, застібаючи обидва ґудзики свого смокінга й цілуючи Дашу востаннє на прощання.　

О так, смачненького там справді доволі.　

— Ні, дякую, — сказала я. Панна Мюллер мала б пишатися мною. —