Керстін Гір - Замок у хмарах, Керстін Гір

сваритеся. Ви мусите піти зі мною завтра на концерт. До церкви єзуїтів у Сьйоні. Прекрасна хорова музика. Добре для душі. Я завжди ходжу туди на Новий рік. Це дає мені нові сили й наповнює спокоєм.　

— Але ми зовсім не сваримося, Павеле. Ми просто спілкуємося. Навіть якщо з Бена потрібно все щипцями витягувати. Можливо, це тому, що він насправді нічого не довідався, бо мав час лише на те, аби бути найкращим і ремонтувати телефон.　

— Ще й як довідався! — озвався Бен. — Його звати Александр Губер, і йому сорок три.　

— О, вау, — я глузливо його перервала. Ніби мене щось змусило. — Саме так, як записано в книзі реєстрації? Це справді суперінноваційна робота справжнього детектива.　

Бен виглядав ображеним.　

— Якщо хочеш знати, то я попросив його пред’явити посвідчення особи й поцікавився ним у бюро прописки та в його роботодавця. — Тільки щоб мене позлити, Бен зробив штучну паузу. — Я навіть бачив його дозвіл на зброю, — додав він. — Пан Губер тут не для того, щоб когось викрадати. Він приїхав через кольє Єгорових.　

Ага! Он воно як.　

— І він тобі отак просто в цьому зізнався?　

Бен задоволено кивнув.　

— Йому самому було важливо з’ясувати всі можливі непорозуміння. Він працює на страхову компанію. Точніше кажучи, на страхову страхової, в якій застрахована страхова, що застрахувала кольє.　

Я мала це спершу переварити.　

— Кольє просто непристойно дороге. — Бену явно подобалося, що це мене вразило. — Але Єгоров про всяк випадок застрахував його на вищу суму, ніж його справжня вартість. Тому страхова компанія хоче завжди достеменно знати, де перебуває кольє. Як тільки його вивозять із банку, в якому воно зберігається, необхідно повідомляти перестрахувальне товариство, на яке і працює пан Губер.　

— Фанні, не варто залишати праску на тканині, — застеріг мене Павел.　

— Але… Єгоров не знає цього чоловіка. — Я почала кусати свою нижню губу.　

— Саме так. Єгоров не знає, що перестрахувальне товариство найняло чоловіка, котрий пильнує за кольє, — сказав Бен. Він, безумовно, очікував на це запитання. І тепер мав дуже задоволений вигляд. — Бо існує ймовірність, що власник кольє може сам організувати його викрадення, аби отримати страхову суму. Таке трапляється частіше, ніж можна подумати.　

— Готово, — сказав Павел і поплескав Бена по нозі.　

Та, не рушаючи з місця, він переможно на мене глянув.　

— Ще запитання, пані ковпак із фольги?　

— Звичайно, — тут же відповіла я. Власне, він мене вже давно в усьому переконав, а від своєї теорії про викрадача я й сама відмовилася. Проте Бенове самовдоволення в комбінації з оголеним торсом і моїми спогадами про його вчорашнє воркування із Забулаім’я не давали мені це визнати.　

— По-перше, кольє прибуло тільки сьогодні, а пан Губер більш ніж тиждень тому — чому б це? По-друге, що він шукав минулої суботи в кімнатах персоналу? І, по-третє, чому ти врешті-решт не одягнешся? Думаєш, твій оголений торс мене якось вразить?　

Бен мерщій зіскочив із табуретки. І почервонів. Колір був, правда, не таким томатно-червоним, як учора із Забулаім’я.　

— О ні! — сказав Павел. — Тепер ти напрасувала на сорочці складку, Фанні!　

— Цього й так ніхто не побачить під дурнуватим смокінгом.　

Окрім того, я зробила це навмисне.　

— Сорочка мусить, на жаль, деякий час зачекати, Фанні, — перервав мене м’який голос.　

Я злякано підвела погляд. Мсьє Роше залишав свою кімнату вкрай рідко. І він ще жодного разу за моєї пам’яті не приходив сюди о такій годині. На його руках скрутилася, муркочучи, Заборонена Кішка.

— Тебе тут терміново шукають.　

— Для чого? — поцікавилася я, прислухаючись до голосів, що лунали десь здалеку.　

— Я її зловив, запхав у картонну коробку і заклеїв скотчем. Він мав за нею просто приглянути у своїй кімнаті консьєржа, поки не прийдете ви. Та вас так довго не було… — Це був Ніко, зрадник, а роздратований голос, який йому відповідав, належав не кому іншому, як Роману Монфору.　

— Може, ви хочете мені ще зараз розказати, де і коли я маю бути? — загримів він. — Маєте щастя, що мені й без того потрібно було в підвал.　

Голоси наближалися, і я розуміла, що мушу щось робити. Мсьє Роше очікувально дивився на мене. Якби Роман Монфор сюди заявився, він би побачив тут не лише Заборонену Кішку, а й мене разом зі своїм напівголим сином, якому я щойно зіпсувала «крадену» сорочку.　

— Але це правда! Присягаюсь життям моєї матері, — скиглив Ніко.　

— Вашій матері можна хіба що поспівчувати, — гаркнув Монфор. — Повертайтеся бігом на свій пост нагору! Ви, безтолковий кретин!　

Я залишила праску, вискочила в коридор і тільки встигла зачинити двері до пральні, коли з-за рогу вийшов Бенів батько.　

Прищуливши очі, він наче взяв мене під приціл. Я ледве втрималася, щоб не затулити собою двері й не закричати: «Тільки нічого їм не робіть!»　

— А, ось ви де. На кілька слів, пані ем-м… — сказав він.　

Окей. Він знайшов шерсть Забороненої Кішки на моєму ліжку. І тепер збирається викинути мене геть. Усе ясно і просто. Тоді він нарешті позбудеться практикантки, яка не знає, де її місце, і яка закохалася в його сина і не дає йому проходу.　

— Мені казали, що ви тут, унизу. — Він оглянув мене з ніг до голови. Я щосили трималася. — Ви ж знаєте Смірнових із панорама-люксу, — продовжив Монфор. На ньому був свіжий піджак, уже без пташиної клякси на плечі. І його голос звучав порівняно привітно. Та я вже знала, що це нічого не означає.　

Я обережно кивнула.　

— Смірновим на час балу потрібна буде няня для маленької Наташі, — мелодійно продовжив він. — І пан Смірнов питав мене саме про вас, пані ем-м…　

— Функе, — ошелешено відповіла я.　

— У відпочинковому комплексі завтра буде небагато роботи, тому пан Фіньґергаймер зможе обійтись без вас. Отже, завтра рівно о 19.00 біля панорама-люксу. І, будь ласка, в уніформі.　

Він уже крутнувся, аби йти геть, а тоді ще раз озирнувся.　

— Ви часом не бачили тут мсьє Роше з кішкою? Чи просто кішку?　

Я мовчки похитала головою.　

— Я так і думав.　

Ідучи геть, він прицмокнув. Я зачекала, поки його кроки на сходах затихнуть, а тоді тремтячими ногами зайшла назад у пральню. Мсьє Роше і кішки там уже не було. Вони, мабуть, втекли в безпечне місце, скориставшись одним із задніх виходів. Павел врятував сорочку від безповоротної загибелі й повісив її на вішак. А Бен натягнув футболку.　

Я виснажено впала на стілець.　

— На чому ми закінчили? Ага, якщо пан Губер таки готельний викрадач, то я маю дізнатися про це