Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

раз комусь потрібне було його життя, значить відібрали його. Інакше знайшов би він спосіб повідомити, що живий.

Повернувся Сергійович на бік, потім на живіт. Все ніяк зручної позиції тілом знайти не міг. Знову ліг на спину. Стало йому у опальнику жарко. Мішок і так був напіврозстебнутий. Усівся у темноті. Пригадав, що хотів Миколая Чудотворця картонного відшукати, щоб не дарма церковна свічка у наметі вечорами горіла. Виліз з мішка, труси сині «сімейні» підтягнув. Дістав ліхтарика. Поводив променем по тісному намету, затримав його на мить на баночці із загашеною свічкою. Потім вимкнув і знову у спальник заліз. Заснув від того, що втомився думати. І проспав недовго, може, години три чи чотири. А коли очі відкрив — крізь брезент тисячі голок сонячного світла пробивалися, але пробитися не могли. Тому очам не заважали.

Натягнув Сергійович спортивні штани і футболку. Назовні вибрався. І під сонце, що сліпило, потрапив. Замружився, узяв ряднину, і влаштувався у тіні біля найближчого вулика. Під неголосне дзижчання бджілок і прокинувся остаточно. А потім багаття розклав, у чайник води з баклажки налив. У носі дим залоскотав. Чхнув. І після чхання зазвучала у його вухах природа голосніше. Ніби пробки з вух повилітали. І птахи заспівали ближче, і бджоли задзижчали більш дзвінко.

На фоні природи, що раптово увірвалася в його слух, розрізнив він іще один знайомий звук — звук мотора машини, що наближалася. Вийшов до дороги і побачив блакитну «ниву». Бекир зупинив машину поряд із Сергійовичем. Передав йому мобільник із зарядкою, що він забув, і пакет з коржиками та овочами.

Повернувся Сергійович до вогнища. Поснідав ситними коржиками з помідорами і зеленню. Запивав чаєм. А коли наївся, узяв до рук телефон і помітив, що той про пропущений дзвінок повідомляє. Придивився до номера і дещо здивувався, бо дзвонили з Росії. Плюс, потім сімка, а потім довгий незнайомий номер. Знизав плечима. «Помилилися, мабуть!» — вирішив. І про всяк випадок перевірив «есемески». А там нічого нового. Ті самі «Живий?» і «Живий». Правда, на останню «есемеску» Петро так і не відповів. І тоді знову відправив йому Сергійович звичне питання з одного слова. А потім, не бажаючи цього ранку так швидко телефон з рук випускати, набрав Пашку.

— Чого дзвониш? — почув його здивований голос.

— Скучив, — признався Сергійович. — Як там справи?

— Тихо поки. Останні два тижні. А до того бахали над головою. До речі, батюшка приїздив, ікону подарував і обіцяв, що церкву відбудують. А потім баптисти були, сказали, що у кінці серпня вугілля на зиму привезуть! Безкоштовно!

— Тобі?

— Ну так і тобі, якщо ти до того часу повернешся! Вони сказали, що тільки тим привозять, хто лишився!

— Та повернуся я, — занепокоївся вголос Сергійович. — Будинок хоч стоїть?

— А що з ним стане? Я до тебе заходжу іноді! Туфлі твої мокасинові взував, ті, що у шкатулці! М’які, суки, як тапочки!

Пасічник посміхнувся.

— Ти з ними обережніше! — попросив.

— Та що я, не розумію, чи що? — відповів Пашка. — А ти на море вже ходив?

— Та я далеко від моря, але мене відвезуть! Обіцяли!

— Ну добре, ти подзвонюй! Одному тут хріново! Добре хоч, що хлопці з Каруселіна знову заїжджають. Їх російського командира убили, тепер знову хтось із місцевих командує. І я до них за булкою-горілкою ходжу. А то б здурів!

Як наговорився з Пашкою, захотів було ще Сергійович Віталіні подзвонити, але що їй сказати — не придумав. Між тим у багажнику серед речей картонного Миколая Чудотворця відшукав, поставив його у лівому кутку палатки перед банкою-підсвічником. Знайшов і дві товсті зв’язки свічок церковних, їх також у палатку забрав і за подушкою сховав.

День пролетів, як птаха над головою. У пам’яті все голос Пашки звучав, що новини йому повідомляв. І особливо приємно було Сергійовичу думати про те, що непутящий його ворог-приятель подаровані губернатором туфлі взував. Значить, на місці вони, у туфельниці лежать. «Тільки б він у них у Каруселіно не ходив! — подумав пасічник. — А то побачать друзі-сєпари, по голові стукнуть та заберуть туфлі собі! Їм-то що?»

А як стемніло, запалив він у наметі свічку перед Миколаєм Чудотворцем, а поряд із наметом вогонь оживив. Щоб у обох його домах тимчасових світліше було. Звичайно, свічка у наметі більш по-домашньому світила, ніж вогонь на галявинці. Але ж «великому дому» вогонь для освітлення і не потрібен. Він скоріше для затишку і тепла служить, і для того, щоб Сергійович міг то чаю зробити, то каші зварити. Прогулявся він до шляху, що вів донизу, до верхніх виноградників, щоб перед сном на вечірні вогні Албата подивитися. Зупинився у звичному місці, проте вогнів не побачив. Далеко внизу цього вечора селища не було. Для очей не було. Але не зводив очей Сергійович з невидимого селища, вуличні ліхтарі і світлячки вікон якого зазвичай тішили його перед сном. Не зводив, продовжуючи дивитися і дивуючись одночасно, як поступово проявлявся у не густій південній темноті не освітлений електрикою Албат. Проявлявся як щось неживе, як далекі руїни покинутого села. Як, мабуть, нічна рідна Мала Староградівка, якщо на неї вночі хоч із Каруселіна, хоч від Жданівки дивитися. Пригадав він ранкові слова Бекира про те, що електрика зникла. Значить, досі немає.

Замислився про своє життя без електрики. Воно, звичайно, спочатку незвичне було, навіть хворобливе! Бо звикати до темного екрана телевізора виявилося набагато складніше, ніж до відімкненого холодильника. Але ж звик, і нічого. Он, бджоли ж живуть без електрики! Значить, і люди можуть! Чим люди гірші бджіл?

І тут Сергійович зі своєю думкою не погодився. «Ні, люди гірші від бджіл!» — вирішив.

Але тут про Айсилу і її дітей подумав. І знову свою думку поправив: є люди, які гірші бджіл, є люди — як бджоли. А людей, які краще бджіл, мабуть, нема.

Вирішив Айсилу свічок віднести. Хто знає, коли їм електрику повернуть? Може, завтра. А може, і за тиждень! Дістав одну зв’язку. Опустив у пакет і в руці приємну тяжкість відчув — зв’язка товста і важка, свічок у ній з півсотні буде. Вирушив до селища, насолоджуючись неочікуваною вечірньою прохолодою.

Перші будинки Албата-Куйбишева зі своїми немитими, темними вікнами, дещо налякали його. Сергійович пару разів на вуличні ліхтарі голову піднімав, ніби сподіваючись хоч там трохи світла знайти. Але довкола панувала темінь. І хоча звиклі до неї очі допомагали