Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

— Я не наважився його про це питати, друже, — каже Гардкасл, хитаючи свій келих. — Деякі чоловіки бувають у таких темних місцях, куди решта нас не має ходити.

— Подейкують, що він платить половині слуг у Лондоні за інформацію про їхніх хазяїв, — каже, закопиливши губу, Герінгтон. — Я не здивуюсь, якщо те саме можна сказати й про Блекгіт, а Стенвін працював тут достатньо довго, щоб про його секрет міг хтось дізнатися. Знаєте, за цим дійсно може бути щось істотне.

Від того, що вони розмовляють про Деніела, я відчуваю дивне хвилювання. Я вже досить давно знаю, що він мій останній носій, але він діє так далеко в моєму майбутньому, що я ніколи по справжньому не асоціював його з собою. Побачити зближення наших розслідувань — усе одно як помітити на обрії те, що давно шукаєш. Нарешті між нами є шлях!

Гардкасл підводиться та гріє руки над вогнем у каміні. Коли він освітлений полум'ям, стає очевидно, що роки забрали в нього більше, ніж дали. Непевність — наче тріщина в ньому, вона не дозволяє припустити якусь серйозну силу. Цього чоловіка зламали навпіл і склали половинки криво; як на мене, поміж ними залишилася дірка у формі дитини.

— А що потрібно від нас Колріджу? — питаю я.

Гардкасл дивиться на мене безвиразними очима.

— Перепрошую? — каже він.

— Ти кажеш, що Деніел Колрідж має щось на Стенвіна, а це означає, що взамін він хоче отримати щось від нас. Припускаю, що саме тому ти й зібрав нас усіх разом.

— Саме так, — каже Гардкасл, смикаючи на піджаку розбовтаний ґудзик. — Йому потрібна послуга.

— Лише одна? — питає Петтіґрю.

— Від кожного з нас, з обіцянкою виконати її коли б він до нас не звернувся, про що б не попросив.

Усі обмінюються поглядами, від лиця до лиця передається сумнів. Я почуваюся шпигуном у ворожому таборі. Я не певний, що саме затіяв Деніел, але я, вочевидь, маю схилити це обговорення на його користь. На свою користь. Чим би не була та послуга, я сподіваюсь, що вона допоможе звільнитися і нам, і Анні.

— Я згоден, — велично кажу я. — Стенвінові давно вже треба відплатити.

— Згоден, — каже Петтіґрю, відмахуючи від обличчя сигарний дим. — Його рука тримає мене за шию вже достатньо довго. А як щодо тебе, Кліффорде?

— Я згоден, — каже старий моряк.

Усі обличчя повертаються до Саткліфа, чиї очі шалено бігають по всій кімнаті.

— Біса на чорта ми міняємо, — каже зрештою кудлатий юрист.

— Можливо, — каже Гардкасл, — але я читав Данте, Філіпе. Не всі пекла однакові. То що ти скажеш?

Він неохоче киває, опустивши погляд у келих.

— Добре, — каже Гардкасл. — Я зустрінуся з Колріджем, і ми розберемося зі Стенвіном ще до вечері. Якщо все буде добре, все скінчиться ще до того, як ми оголосимо про весілля.

— Ось так ми вилазимо з однієї кишені та потрапляємо в іншу, — каже Петтіґрю, допиваючи віскі. — Чудово бути джентльменом.

35

Закінчивши зі справами, Саткліф, Петтіґрю та Герінгтон виходять з вітальні, залишаючи по собі довгий шлейф сигарного диму, а Пітер Гардкасл підходить до грамофона, що стоїть на маленькому столику. Витерши бавовняною хусточкою з платівки пил, він опускає голку, клацає перемикачем, і з бронзового рупора лунає Брамс.

Махнувши іншим рукою, щоб вони йшли без мене, я зачиняю двері, що ведуть у коридор. Пітер сів біля вогню й поринув у думки. Він ще не помітив, що я залишився, і я маю відчуття, що нас розділяє величезна прірва, хоча насправді між нами лише один-два кроки.

Денсова стриманість у таких справах просто паралізує. Як чоловік, який ненавидить, коли його відволікають, він так само не схильний відволікати інших, а приватна природа питань, що я маю поставити, робить задачу навіть складнішою. Я загруз у манерах свого носія. Два дні тому це мені не заважало б, але кожний носій сильніший за попереднього, і чинити опір Денсу — все одно як іти проти вітру.

Етикет дозволяє ввічливо кашлянути; Гардкасл розвертається в кріслі й бачить біля дверей мене.

— А, це ти, Денсе, — каже він. — Ти щось забув?

— Я сподівався на приватну розмову.

— Якась проблема з контрактом? — схвильовано питає він. — Мушу визнати, я турбувався, що пияцтво Саткліфа могло…

— Річ не в Саткліфі, а в Івлін, — кажу я.

— Івлін, — каже він, і турботу на його обличчя заміняє втома. — Так, авжеж. Іди-но, сідай біля каміна, цей будинок і так холодний, не треба ще й на протязі стояти.

Він поправляє штанину та рухає стопою навпроти полум'я, чекаючи, поки я розміщуся. Попри всі його недоліки, манери в нього бездоганні.

— Отже, — каже він згодом, зваживши, що вимоги етикету виконано. — Що там з Івлін? Певно, не погоджується на весілля?

Не знайшовши способу, як подати цю справу гладко, я просто кидаю її йому на коліна.

— Боюсь, усе набагато серйозніше, — кажу я. — Хтось вирішив убити твою дочку.

— Убити? — він хмурить чоло й злегка посміхається, чекаючи на завершення жарту.

Побачивши мою щирість, він нахиляється вперед, на зморшках його обличчя замішання.

— Ти це серйозно кажеш? — питає він, склавши руки.

— Так.

— Ти знаєш, хто або чому?

— Лише як. Її змушують вчинити самогубство, бо інакше буде вбито когось, кого вона любить. Про це було повідомлено в листі.

— В листі? — глузливо питає він. — Як на мене, це не варте уваги. Певно, то лише гра. Сам знаєш, якими бувають дівчата.

— Це не гра, Пітере, — суворо кажу я, проганяючи з його обличчя сумнів.

— Дозволь спитати, яким чином ти отримав цю інформацію?

— Так само, як і будь-яку іншу — слухав.

Він зітхає, береться двома пальцями за ніс і зважує подумки факти та того, хто їх йому виклав.

— Ти вважаєш, що хтось хоче саботувати нашу угоду з Ревенкортом? — питає він.

— Про це я не подумав, — кажу я, сполоханий його відповіддю. Я очікував, що він перейматиметься життям своєї доньки та, можливо, візьметься вживати якихось заходів щодо забезпечення її безпеки. Але Івлін для нього лише обставина. Єдине, що він боїться втратити — свій статок.

— Хто, на твою думку, отримає користь, якщо Івлін помре? — кажу я, намагаючись стримувати раптову відразу до цього чоловіка.

— Ворогів мають усі, старі родини залюбки подивилися б на наше банкрутство, але ніхто з них не пристав би на таке. Їм більш притаманні чутки, плітки під час вечірок, єхидні коментарі в «Таймс», ну, ти сам добре знаєш.

Він розчаровано стукає