Артур Хейлі - Готель

повідомлення Чендлера перекреслювало цей план: треба було вигадати щось інше.

— Приміщення, де вони засідатимуть, — велике? — спитав Каратон.

— Атож, сер, — кивнув Чендлер. — Дофінів зал — на триста місць. І делегатів буде душ триста.

Представник «Тайма» замислився. Рішення будь-яких зборів за участю трьохсот чоловік перестануть бути таємницею, скоро ці збори закінчаться. Коли делегати почнуть розходитися, він може змішатися з натовпом і, удаючи з себе їхнього колегу, вивідати все, що треба. Але в такий спосіб він не зможе подати живих подробиць — репортажеві бракуватиме отієї атмосфери автентичності, якою так пишається «Тайм» і яку полюбляють його читачі.

— А в цьому вашому залі є балкон?

— Є. Невеличкий. Але вони не забули про нього. Я перевіряв. На ньому посадять кількох делегатів. І, до речі, на час засідання всі мікрофони будуть вимкнуті.

— Хай їм грець! — вибухнув новоорлеанський репортер. — Кого вони так бояться? Саботажників?

Каратон промовив, міркуючи вголос:

— Дехто з них не від того, щоб виступити, але не хоче публічного розголосу. В таких питаннях, як расова дискримінація, люди, що за фахом своїм мають справу з широкою клієнтурою, воліють утримуватись від публічних заяв. Але ці лікарі скочили на слизьке. Тепер їм хоч-не-хоч доведеться визначити свою позицію: або піти на радикальний захід — бойкот готелю, — або спустити цю справу на гальмах, обмежившись якою-небудь пустопорожньою декларацією. Ситуація, я б сказав, унікальна! — Каратон подумав, що і репортаж може вийти куди цікавіший, ніж здавалося спочатку; треба, отже, будь-що проникнути в зал засідань. Зиркнувши на Гербі Чендлера, він сказав: — Мені потрібен план залу засідань і поверху, що над ним. Не схема розташування кімнат, а саме технічний план, з позначенням усіх перегородок, вентиляційних та інших каналів тощо. І потрібен він мені негайно, бо за годину ми вже нічого зробити не зможемо.

— Я, їй-богу, не знаю навіть, де такий план шукати, сер. І так чи так… — старший розсильний замовк, стежачи за руками Каратона: в них з’явилася пачка двадцятидоларових банкнотів.

Кореспондент «Тайма» відрахував п’ять банкнотів і вручив їх Чендлерові.

— Зв’яжіться з вашими техніками, ремонтниками, чи як вони там у вас називаються. Підмогоричте, кого треба, — сотні, мабуть, вистачить. Вас я теж не скривджу — своє одержите потім. Чекаю вас тут за півгодини, а якщо зможете — приходьте раніше.

— Слухаю, сер! — Чендлерове тхоряче обличчя скривилося в догідливій усмішці.

Каратон звернувся до новоорлеанського репортера:

— Ви забезпечуєте супровідні обставини й місцевий колорит. Опитайте батьків міста, найповажніших громадян; поговоріть з представниками негритянських організацій. Ви, власне, й самі знаєте, що нам потрібно.

— Я міг би написати все це навіть уві сні.

— Уві сні не треба. І більше живих деталей. Добре було б, якби ви, скажімо, застали мера у ванній кімнаті. Щоб він зробив для вас заяву, миючи руки. Вловлюєте символ? Оце був би виступ!

— Я спробую сховатися в туалеті. — Репортер подався геть, радіючи, що і йому перепаде солідний куш.

Каратон вийшов у готельну кав’ярню, замовив собі склянку чаю і, сьорбаючи його, почав обмірковувати план репортажу. Багато місця на цей матеріал, звісно, не дадуть, але якщо йому пощастить знайти якусь «свіжинку», то можна розраховувати на півтори колонки в наступному номері. А це було б зовсім непогано, бо за останні тижні з десяток, а то й більше його матеріалів Нью-Йорк або відкидав, або не ставив у номер за браком місця. Взагалі-то в цьому не було нічого незвичайного: кореспонденти «Тайма» й «Лайфа» з самого початку звикають писати «в кошик». Але Каратон був людиною честолюбною.

Він повернувся до тісної «кімнати преси». А за кілька хвилин двері відчинилися, і Гербі Чендлер завів туди худого, гостроносого хлопця в робочому комбінезоні. Старший розсильний відрекомендував його: Чес Елліс, технік-ремонтник. Елліс ніяково потиснув Каратонові руку і, показавши на рулон креслень на кальці, який тримав під пахвою, винувато сказав:

— Тільки я мушу все це повернути.

— А мені воно потрібно лише на кілька хвилин. — Каратон допоміг Еллісові розгорнути креслення. — Покажіть мені, де Дофінів зал?

— Отут.

Чендлер докинув:

— Я розповів йому про ті збори, сер. І що ви хочете все чути, але щоб вас не бачили.

— Які тут стіни й стеля? — спитав кореспондент «Тайма».

— Стіни суцільні. А між стелею й горішнім поверхом є проміжок. Але залізти в нього не можна: провалитеся.

— Маємо шах, — сказав Каратон, який розраховував саме на такий варіант. Він тицьнув пальцем у креслення. — А це що за лінії?

— Витяжні труби. Гаряче повітря з кухні. До них краще не підступатися — засмажитеся живцем.

— А це?

Елліс схилився над калькою, потім зазирнув у інше креслення.

— Вентиляційний канал. Подає охолоджене повітря. Проходить над стелею Дофінового залу.

— Має виходи в зал?

— Еге ж. Душники: на обох кінцях і над центром залу. Отут, де позначено.

— Канал цей широкий?

Технік, подумавши, відповів:

— Три квадратних фути, не менше.

Каратон рішуче сказав:

— Покажете мені, де в нього залазять. Я проповзу до отвору й звідти побачу й почую все, що мені треба.

Далі все пішло, як по писаному. Елліс, трохи посперечавшись, приніс Каратонові комбінезон і сумку з інструментами. Кореспондент швиденько перевдягнувся, взяв сумку, і Елліс, боязко озираючись, повів його за собою. Старший розсильний десь напівдорозі зник, наче розтанув у повітрі. Каратон не знав, скільки доларів від його сотні перепало Еллісові — в усякому разі, техніка ця сума, видно, задовольнила.

На кухні на них не звернули уваги — кому цікаво, куди йдуть двоє робітників-ремонтників! У глухому кінці коридору за кухнею, високо в стіні, темнів отвір; грати з нього Елліс зняв заздалегідь. До отвору вела крута металева драбина. Каратон мовчки видерся драбиною нагору й заліз у вентиляційний канал. Що ж, тісно, але повзти можна. Попереду була цілковита темрява. В обличчя йому віяв прохолодний вітерець, а коли він заповнив своїм тілом металевий канал, зустрічний тиск холодного повітря посилився.

Елліс прошепотів йому навздогін:

— Рахуйте душники! Четвертий, п’ятий і шостий будуть над Дофіновим залом. Повзіть тихенько, бо інакше вас почують. Я повернуся за півгодини. Якщо вас не буде — то ще через півгодини.

Каратон спробував повернути голову, але не зумів. Отже, задкувати буде куди важче, ніж повзти вперед. Кинувши глухо: «Гаразд!» — він рушив плазом.

Вже через кілька ярдів він натер садна на колінах і ліктях, якісь гострі, мов ножі, виступи стриміли з усіх боків, а одного разу він мало не скрикнув, коли гострий кінець гвинта крізь комбінезон боляче уп’явся в ногу. Просунувши руку назад, він відчепив холошу й обережно поповз далі.

Душники