Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Звичайно, ні. Я їжджу невеличким населеним пунктом. Нащо мені навігатор?

— Нащо? От зараз би й знадобився.

— Ну добре. Зараз я з’їжджу по нього додому. Хоча…

— Що ще?

— Сумніваюся, що він працюватиме. Носик нещодавно перегриз USB-шнур, так що, скоріш за все, навігатор розряджений…

— Ну добре, давай скину на твій смартфон.

— Почекай, у мене є карта автомобільних доріг…

По той бік розмови пролунало повне безнадії зітхання:

— Як я тобі на карту автомобільних доріг скину маршрут, ма?

— Дуже просто: продиктуєш куди їхати, як у старі добрі часи.

Після недовгої паузи Артем урешті здався:

— Ок, тут, у принципі, і запам’ятати можна. Їдеш по Дніпропетровській трасі й на 134-му кілометрі ліворуч буде поворот на ґрунтівку. Звертаєш туди — і ще кілометрів чотири тією ґрунтівкою.

— Та це ж посеред поля. Що в біса Тані там робити?

— Уявлення не маю, ма, які там у вашого покоління розваги. Може, вона в турпохід пішла абощо? Якщо чесно, мене напрягає те, що ти теж хтозна-куди оце збираєшся та ще й на ніч.

— Артеме, а там поруч нема ніякої будівлі чи чогось? Просто це все дуже дивно.

— Значить, мої переживання хтось пропускає повз вуха.

— Дякую, синку, — усміхнулася Вероніка, — але конче необхідно знайти Таню. Здається мені, що вона в біді.

— Зараз я спитаю у свого знайомого щодо будівель поруч, але тепер уже я йому буду винен, — Артем поклав слухавку.

За своєю розмовою Вероніка не помітила, що вже підійшла її черга, і касирка з товстими намальованими бровами вперлася поглядом у її обличчя.

— Мені дев’яносто другого, будь ласка, — схаменулася жінка. Поглянула на трасу, що матір’ю прихилилася до автозаправки. У повітрі пролітали поодинокі сніжинки.

— Скільки вам? Літраж? — намальовані брови касирки геть неприязно підскочили вгору.

— Повний бак! — твердо мовила Вероніка.

Таня тримала в руках сірники й маленький заправний балончик. Ці дві звичайні повсякденні речі зараз набули зовсім іншого значення.

«Вона хоче, щоб я спалила себе», — жінка згадала останні Сонині слова і прикусила губу, щоб не розплакатися.

Сніжинка, яка впала їй на щоку, стала такою раптовою, що Тетяні здалося, ніби на неї вилили відро води. Вона глибоко вдихнула, ще раз поглянула на сірники та балончик із гасом і поклала їх у кишені штанів.

Спробувала згадати позакласне заняття з техніки безпеки, яке безліч разів проводила для своїх учнів.

Потім ще раз оглянула свою рану. Кров уже не цебеніла, як раніше, і потихеньку стікала. До того ж нога напухла в зоні гомілки.

«Через холод судини звузилися, тому й кровотеча зменшилася, — аналізувала жінка, — але те, що пальці на правій нозі поколюють, — поганий сигнал».

Тетяна відірвала шматок штанини й перев’язала рану. Потім, як змогла, розтерла долонями пальці на ногах.

Спробувала підібгати поранену ногу під себе, але тіло охопив біль, тому жінка вирішила дати правій кінцівці спокій.

Натомість підібгала ліву ногу, натягла светр якомога нижче, зняла з вух золоті сережки, що колись їй подарувала мати, і розпустила зібране у вчительську ґульку волосся. Ним вона прикрила шию та вуха, сподіваючись так хоч трохи захистити їх від обмороження.

Тетяна продовжила розтирати пальці на ногах і заходилася кликати на допомогу. Вона намагалася не звертати уваги на останні промені вечірнього сонця, що пробивалися крізь тяжкі снігові хмари.

Андрій укотре постукав у двері до Вероніки і вкотре почув у відповідь голосне і пискляве дзявоління її собачати.

Чоловік приклав руки до лоба й заглянув у шибку, але сонце вже сіло, надворі розтеклися сутінки й розгледіти щось усередині будинку було марно.

«Ну й де її чорти носять? Бозна-що коїться на вулиці. Антон помер, Софія і Тетяна зникли, і Вероніки десь нема», — сердився чоловік, прямуючи до хвіртки.

«Я сам винен! Ідіот! Наговорив їй дурниць,